Одного святкового вечора ми сиділи у затишній кают-компанії. Виступали співаки та декламатори, корабельний кок Пилипчук демонстрував “чудеса дресирування” — танцювало біле ведмежа Фомка, зняте моряками з крижини. І аж не вірилося, що цей гучний сміх, дружні оплески лунають за багато тисяч кілометрів од рідного краю, під ревучими арктичними хвилями, в сусідстві з фашистськими рейдерами…
— Чи не розповіли б ви, товаришу професор, про ваш генератор? — після виступу попросив Пилипчук. — Якщо це, звичайно, не секрет… Наші хлопці дуже цікавляться…
— Що ж, друзі, я радий, що наша робота цікавить вас… — сказав професор. — Отож слухайте. Послати енергію без дротів, безпосередньо від передавача до приймача, можна лише за допомогою електромагнітних хвиль — подібно до радіопередачі. Нам вдалося створити оригінальну й ефективну конструкцію антен для передачі та приймання пучків хвиль. Застосовуючи дуже короткі хвилі, ми зуміли одержати навіть не паралельні пучки, а такі, що сходяться і концентруються на значно меншій площі приймальної антени. Не легше виявилось створити досить потужне джерело надвисоких частот. І з цим завданням ми, здається, впоралися. Принаймні, — додав Палій, — про це свідчать результати сьогоднішньої ранкової ширококанальної передачі енергії на інше судно, яке курсує на чималій відстані від нас. На жаль, ми пізно звернули увагу на якесь невідоме ультрависокочастотне випромінювання генератора під час його роботи… Пізно… — професор зітхнув. — Це коштувало життя моєму помічникові, інженеру Минаєву. Тоді й розробили ми захисний шолом із спеціального сплаву. Тим же сплавом викладено стіни приміщення, де діє генератор.
Професор замовк, і з усіх боків посипалися запитання про характер роботи генератора, його конструкцію, умови, в яких він діятиме. Найбільше ж питали:
— А де можна застосувати ваш генератор?
Професор хитрувато примружився.
— А ви як гадаєте, товариші?
Ну, слухачі, звичайно, дали волю своїй фантазії. І високочастотний транспорт, і електромагнітні поля, які оточують Землю та дають енергію літакам, суднам, радіостанціям, і телебачення, і медицина, і постачання енергією майбутніх штучних супутників нашої планети, і навіть “проміння смерті” (хтось і таке придумав) та ще багато чого іншого. Я був здивований, наскільки точно зрозуміли підводники основну ідею винаходу Палія. І ще мене вразило, що ці суворі, відважні люди насамперед мріяли про найрізноманітніше мирне застосування генератора. А втім, це ж були наші, радянські люди! Сьогодні воїни, а завтра мирні трудівники…
Георгій Семенович уважно слухав. Інколи він кидав короткі репліки, що підігрівали й без того жваву суперечку. І невідомо, чим би вона скінчилась, якби не вартовий матрос, який стрімголов влетів до каюти. Нас усіх приголомшив його вигук:
— Людина за бортом!
* * *
Посеред кают-компанії стояв мокрий німецький матрос. Розгублений і вкрай змучений, він плутано відтворював картину незвичайної загибелі підводного човна, на якому служив.
Тієї ночі радист Рейнгольд Штерн (це й був наш полонений) стояв на вахті. Далася взнаки надмірна втома, і він на якусь мить задрімав. Прокинувшись, він побачив, що стрілка магнітного компаса шалено металася в різні боки. Раптом пролунав сигнал бойової тривоги, човен навально пішов униз.
— Тут і почалося казна-що, — розказував німець, конвульсивно ковтаючи повітря. — З невідомої причини весь корабель несподівано лишився без електроенергії — вона наче випарувалась! Наш човен перетворився на металеву домовину: без електрики ми були абсолютно безсилі… Але й це ще не все. Металеві речі раптом сильно намагнітились. Через деякий час намагнічення зникло, однак струм не з’являвся.
То було якесь чаклунство… Ми закам’яніли. Але не від страху — від несподіванки, від цілковитої безпорадності перед якоюсь таємничою і незбагненною силою! А потім, коли зрозуміли своє становище, прийшов і жах. Почалася паніка. Пролунали постріли — хтось вирішив не чекати мученицької смерті… Я кинувся до торпедного відділення і разом з моїм приятелем викинувся через торпедний апарат на поверхню… Не знаю, скільки ми пливли. Товариш мій зовсім знесилів і почав тонути. Він благав мене, щоб я допоміг. Та я й сам уже захлинався, а тому плив, не оглядаючись. Що було далі, ви знаєте краще за мене…
Німець замовк.
— Я сказав усе, що знаю, — додав він, — повірте мені.
* * *
Та це було не так. Як з’ясувалось увечері, Штерн розповів не все. Ми сиділи в кают-компанії, розважаючись кожен на свій лад (були години відпочинку), коли зайшов командир корабля Микитенко. Якусь мить він спостерігав, як асистент Палія Митько Коровкін запекло добивався перемоги на шахівниці, потім голосно спитав: