Заклавши руки за спину, Окуно кружляв по м’якому синтетичному килиму. Навіть коли за-звучала музика виклику, — продовжував машинально ходити від столика до дверей ванної кімнати. Потім знехотя торкнувся кнопки апарата. Та як тільки поглянув на екран — одразу стрепенувся. Кьоко! На нього дивилася Кьоко! Навіть не зауважив, що сусідка дуже стривожена, що її обличчя аж потемніло.
— Чи не міг би Окуно-сая завітати на хвилинку? — звернулась до нього Кьоко. — Якщо, звичайно, вільний від занять.
— Вільний, вільний, — закивав головою інженер. — Зараз прийду.
Коли Окуно зайшов до Кьоко, вона плакала. Витирала хусточкою очі, та сльози не переставали бігти.
— Що трапилось, Кьоко-сан?
— Міка-тян… Міка-тян зникла…
— Міка-тян?
Тільки тепер він помітив, що малої нема в боксі.
— Я повернулася з роботи — її нема. Подумала, може, у вас… Ви пробачте, Окуно-сан, що потурбувала…
— Ні, до мене вона не заглядала. Де ж вона може бути? Та ви заспокойтесь, Кьоко-сан, ніде вона не дінеться. Може, в котрої з подруг?
— Я зв’язувалась — її ніде нема.
— Ну, як це — “ніде”?
Окуно підійшов до Кьоко впритул і поклав руку їй на плече, бажаючи заспокоїти. Але жінка раптом припала до нього, і плечі її почали здригатися ще дужче.
— Ну, не треба так… Заспокойтеся, Кьоко-сан… — Він погладив її по голові, як дитину. — Знайдемо, зараз ми її знайдемо… А може, й сама ось прийде… — Обоє поглянули на двері, ніби саме цієї миті Міка могла їх прохилити.
Кьоко схлипнула і замовкла. Сіла просто на постіль, випроставши ноги.
— Останніми днями вона була якась не така, як завжди, — задумлива, мовчазна. Часто блукала по тунелях… Я передчувала: щось станеться, от і сталось…
Загадала мала загадку! Окуно міркував уголос, аналізував різні варіанти. Кьоко не полишала думка про нещасний випадок, і вона знову почала плакати. Окуно Тадасі заспокоїв її як міг, а потім запропонував піти на пошуки.
Незважаючи на те, що була вже пізня година, головний тунель повнився шумом і гамором. Рухові доріжки несли кудись тисячі людей, лунала музика транзисторів, фільмових реклам, і все це через кожну хвилину покривав гуркіт електропоїзда, що пролітав за невисокою легкою загорожею. Хіба в цьому тлумі знайдеш дитину? Кьоко прихилялася до Окуно Тадасі, наче й сама боялася загубитися в безкінечному людському потоці.
— Маленька моя вишенька… — шепотіла Кьоко. — Ой, горе…
— А де вона останнім часом блукала? — спитав Окуно.
— Побіля станції Мейді.
Подалися туди. Зійшли зі стрічки тротуару на бетонований перон. Станція нічим особливим не примітна. Сірі стіни з рекламними плакатами і схемами ліній метро. Перехід на другий бік попід колією.
— І часто вона сюди приходила? — озирнувся навколо Окуно.
— Частенько.
— Що її тут приваблювало — не казала? Кьоко зупинилась, приклала пальці до губів.
— Заждіть, Окуно-сан… Я їй часто розповідала про сакуру… Міка все допитувалась… З цієї станції колись був вихід до саду Мейді. А там — сакура…
— І ви допускаєте, що Міка-тян могла…
— А що? — Страшна догадка зблиснула в очах Кьоко. — Це ж дитина!
Окуно Тадасі довго стояв мовчки. Якщо ма ла якимось чудом вибралася на поверхню… то яке ж чудо зможе її врятувати? Вона вже одержала безліч рентгенів… Але де вона знайшла вихід?
Пішли до сходів, якими токійці колись заходили до станції. Тепер вихід перекрито пласти-ковим щитом — Окуно добре це знає. Шкода, що тут темно — певне, можна було б помітити сліди в поросі…
— Окуно-сан! — скрикнула Кьоко, стиснувши йому ліктя. — Он, погляньте…
Тадасі підвів голову і побачив щілину! Вузенька тьмава вертикаль відділяла щит від чотиригранної колони. Відсунуто!
Зійшли на кілька сходинок і виразно відчули потік повітря. Окуно кинувся вгору, натиснув на щит і легко присунув його до колони — перепинив потік отруєного радіацією повітря. Обіперся спиною об щит, чомусь провів долонею по обличчю. Кьоко підійшла до нього впритул, він аж відчув її гаряче дихання.
— Пустіть, Окуно-сан, я піду за нею…
Він розкинув руки, заступаючи їй дорогу: