Выбрать главу

— Та це ще не все, — сказав Гріні. — Братами, можливо, я іноді вам поступлюся, коли їхні команди не пастимуть задніх. Але зі мною ви завжди будете грати чесно. Тим більше, що сіє, як кажуть, від вас не залежить. Зберегти своїх хлопців од вашого впливу, Чезі, я, слава богу, можу.

— А ми інакше собі й не уявляли.

— І ще одне…

— Чи не забагато умов, Джордж? — устряв Енріке.

— Ні, саме в міру, це остання. Ви станете чемпіонами, але кубок виграю я. Будь ласка, не заперечуйте. Я ж узяв з вас мізерні гроші, бо мав на оці ще й цю послугу. У фіналі я вас обіграю скромно, даю слово. Та ви неодмінно мусите пробитися до фіналу, усунути з мого шляху всі сильні команди. Вони в одній групі з вами.

— Джордж, аж тепер я зрозумів, чому Соді да Сільва частенько називає вас старим лисом, — кисло зауважив Енріке.

— От і чудово! Головне, що ми домовилися…

* * *

Відчинилися двері, й служниця вкотила на веранду столик з усілякими наїдками. Від них так апетитно пахтіло, що, попри бажання зразу, не гаючи й миті, залишити це місце, брати Манета немов приросли до фотелів.

— Тішу себе надією, що ви пообідаєте зі мною, — гостинно запросив Гріні. — Не будемо порушувати традиції. Добру угоду треба освятити улюбленими напоями. Я ж казав, що чекав на вас.

Він підійшов до бару, вмонтованого в стіну, поклав палець на кнопку, але нараз обернувся й з усмішкою мовив:

— Є в мене один кумедний тост. Якщо він, звичайно, не образить вас.

— Нас уже ніщо не образить, — тужливо відповів Чезі.

— Тоді дозвольте. Пам’ятаєте, Енріке, на початку сезону ви похвалилися, що маєте двадцять дев’ять награних варіантів атаки? Пропоную випити за тридцятий — з моєю несподіваною участю!

Гріні натиснув кнопку, і дверцята бару ковзнули вбік. У м’якому світлі золотилися три налиті заздалегідь чарки поруч трьох пляшок коньяку різних сортів. А в центрі, поміж штофів та келишків, бовванів старовинний Будда, потворний і надміру гладкий. Його увінчувала білорожева шапочка Енріке Манети.

Микола Дашкієв

ЕЛІКСИР ЖИТТЯ

Напровесні цього року в П’ятій палаті Найцентральнішої клініки міста Києва помирав такий собі підстаркуватий Письменник. Він прожив на світі не багато й не мало — півста літ; зазнав за ці роки і слави й неслав’я, гіркоти поразок і радості перемог; працював, не знаючи ні сну, ні спочинку; написав кільканадцять сяких-таких науково-фантастичних оповідань, повістей та романів; ніколи не думав про старість Т смерть, бо вони уявлялися йому надто далекими… аж раптом захворів і опинився в лікарні.

Дивно було спочатку Письменникові: як це так сталося, що він, завжди такий дужий і молодий, — бо відомо ж, що в 50 літ тільки починається зрілість! — не може самостійно підвестись на ліжкові; як це так, що йому, який завжди уникав ліків, — окрім еліксиру бадьорості, звичайно! — тепер щодня доводиться поглинати неймовірну кількість таблеток та порошків; як це в нього, — колись такого соромливого! — вистачає нахабства вісім разів на лобу повертатися до гарненької фельдшериці Тасі тим місцем, — даруйте на слові! — звідки ноги ростуть і куди шприцем штрикають?!

Але що ж — людина звикає до всього на світі. Отож ї Письменник поступово призвичаївся до думки, що він — хворий. Дещо пізніше усвідомив, що він — тяжко хворий. Оскільки ж всілякі уколи, порошки та мікстури аж ніяк не допомагали, Письменник з часом переконався, що він — невиліковно хворий. А в такому разі личило готуватися до смерті.

Слід віддати Письменникові належне: він був дисциплінованим пацієнтом, тому пообіцяв не помирати, поки Великий Консиліум отієї найцентральнішої клініки не поставить остаточного діагнозу. А тоді — поганяй до ями, бо, як відомо, навіть звичайний діагноз дільничного лікаря оскарженню не підлягає, то що вже казати про вердикт Великого Консиліуму!

Одне слово, рано чи пізно, а таки відбувся й Великий Консиліум. Говорилося на ньому багато мудрих-премудрих фраз, та всі — латиною, та все з посиланнями на світил медицини, починаючи з тата-Гіппократа і включно аж по Попова-гомеопата. Звісно, кожен з членів Великого Консиліуму вважав несхибно правильною тільки свою власну думку і дуже негативно ставився до міркувань інших колег. Проте недарма ж у підручнику з алгебри написано, що мінус на мінус завжди дають плюс. Остаточний діагноз був одностайний: “Смерть!”