— Це записано в моїй електронній пам’яті, — сухо сказав Мік. — Можу повторити. Я надрукував на контрольній стрічці: “Відчепіться! Надійність відповіді гарантовано!” Але нам зараз не про це треба говорити. Треба говорити, як тебе відремонтувати.
— Любий друже, для такого ремонту в мене бракує запчастин.
— А на складі?
— Теж немає.
— А коли привезуть?
— Нескоро.
— Тоді тобі доведеться полежати якийсь час вимкненим.
— Звичайно… Ну, йди, Мік. В тебе, мабуть, багато роботи?
— Дуже багато. Обчислюємо з Муком траєкторію космічної станції “Меркурій-1”.
— Щасти вам, друзі!
Милий, наївний робот!.. “Ремонт”… “Полежати вимкненим”… Ні, хіба тільки через тисячу років хвору людину будуть отак “ремонтувати”, замінюючи “запчастини” в її мозку!
Письменник, мабуть, задрімав, бо не помітив, як біля його ліжка з’явилась постать літнього мужчини в вишуканому костюмі. Зачувши якийсь шерех, він розплющив очі і злякано вигукнув:
— Хто ви?.. Чого вам тут треба?
— Дозволите сісти?.. — Мужчина сів на стілець, дбайливо підсмикнув брюки на колінях. — Я — містер Хілл, сер. Ваш персонаж. З повісті “Продана душа”, сер.
— Не з повісті, скажімо, а з оповідання… Так у чому справа?
— Будьмо одвертими: як ви знаєте, я не з філантропів і до радянських людей особливої симпатії не відчуваю. Але оскільки ви були моїм Автором і змалювали мене в не дуже огидному вигляді, я згоден врятувати вам життя.
— Яким чином?
— Я перепишу вашу свідомість на блоки відомої вам надвелетенської електронно-обчислювальної машини. Ви будете жити сотні й сотні років, матимете протези всіх органів чуття, дістанете ілюзію насолод, які може одержати звичайна людина… Згодні?
— І чого ж це мені коштуватиме? — гостро запитав Письменник.
— Про що мова! — знизав плечима містер Хілл. — Я з вас не візьму ані цента, сер!.. Тільки й того, що ви, коли ваша ласка, будете допомагати мені в науковій роботі. Але ж це — дрібниця, бо ви зможете працювати двадцять чотири години на добу.
— То ви хочете перетворити мене на покірного раба? — глухо запитав Письменник. І не стримався, гримнув: — Геть звідси, мерзотнику! Шукай десь-інде продажну душу, а мені не треба навіть безсмертя, якщо воно куплене ціною рабства!
Як вітром змело отого містера! А Письменник розпластався на своєму ліжку, знесилений вщент.
Гірко йому було. Тоскно. Подумати тільки: витрачати жалюгідні залишки життєвої енергії, всіма силами викликати до життя когось із найкращих персонажів, а з’являється отакий мерзотник!.. Який страшенний мерзотник!
— Марить… — почув він над головою чийсь занепокоєний голос. — Йому дуже зле… Дати морфій?
— Пізніше, Тессі. В нього зараз криза.
“Тессі?.. Чому — Тессі? — занепокоєно подумав Письменник. — Адже фельдшерицю звуть Тася… А стривай-но, стривай… Може, це втілилася в життя та мила й щира дівчина, яку ти описав у романі “Загибель Уранії”?
Він над силу розплющив очі. Справді: над ним схилилося облямоване каштановим волоссям обличчя молодої дівчини. Вона дуже вродлива, навіть вродливіша, аніж йому раніше уявлялося.
— Ти — Тессі? — ледь чутно запитав Письменник.
— Так, так! — радісно ствердила дівчина.
— Тессі Торн?
— Звичайно!
— А де дідусь Лайн-Еу?
— Він теж тут.
Дійсно: поруч неї стояв він, отой славетний професор, який дістав найшанобливіший титул планети — “переможець смерті”!
— Ви прийшли мене врятувати?
— Ми вас обов’язково врятуємо! — гаряче вигукнула дівчина.
Пильним, сумовитим поглядом Письменник довго дивився на неї, а потім заплющив очі й сказав.
— Я вам глибоко вдячний, любі друзі, але… Не треба, ні!.. Я не хочу життя такою дорогою ціною… Прощавайте!
— Але чому ви не хочете жити?! Чому?! — здалеку-здалеку долетів розпачливий голос дівчини.
“І вона ще запитує — чому? — сумовито думав Письменник. — Коли мій мозок пересадять у черепну коробку старика, який загинув від енцефаліту, моя свідомість, справді, житиме… Але як страшно буде відчувати себе в чужому тілі — брудному и неохайному, як заяложений одяг з чужого плеча! Як страшно перетворитися з молодого, вродливого юнака у немічну, жалюгідну подобу людини!.. Ні, хай краще настане небуття!”
Все. Більш нема кого кликати. Ніхто вже не прийде на допомогу, бо надто мало було написано книг, надто полохливими були мрії про можливість подолати найстрашніші смертоносні хвороби.