Засвідчую: за ті два дні Мезон навіть не торкнувся підручника. Ми гарячково зубрили формули та товклися біля кібер-репетитора, а він з ранку до вечора морочився з саморобним портативним магнітофоном.
Уже весь наш клас склав залік (я, звичайно, складав перший і одержав п’ятірку!), коли кінець кінцем з’явився Мезон. Його зустріли іронічними вигуками. Слід віддати йому належне: він не розгубився і повторив, що справді одержить п’ятірку з усіх шести розділів вищої математики, але просить усіх вийти з класу — мовляв, інакше не зможе зосередитися.
Довелося погодитися на цю умову. І що ви думаєте? Не минуло й п’яти хвилин, як на порозі класу став усміхнений Мезон з табелем у руках. Ми кинулися до нього… та й отетеріли: наш суворий несхибний Кіб, який не дарував нікому анінайменшої помилки, поставив Мезонові зразу аж десять п’ятірок — за весь математичний аналіз! — а в графі “примітки” чітко надрукував: “Відзначається величезною пам’яттю, надзвичайно чіткою логікою і швидкістю рефлексів”.
Це було неймовірно! Таку характеристику за весь час існування нашої школи одержав тільки Іван Радченко (тепер академік). Але ж то був Радченко, а не якийсь Мезон! Ми стояли як громом вражені. А він реготав:
— Ну, що? Чи виконав я зобов’язання?.. — потім ляснув мене по плечу. — Ну, Еліпсоїде (це він так прозвав мене, — зовсім не влучно і не дотепно!), коди ти віддаси мені “гвіану”?
Вже не пам’ятаю, що я йому відповів. Для мене було цілком ясно, що Мезон нас обдурив. Я так йому й сказав про це.
— Звичайно, обдурив! — заявив він зухвало. — Але як?.. Як?.. Тому, хто розкриє мій секрет, — дарую “гвіану”, яку я виграв у Еліпсоїда!
Як це вам подобається — дарувати марку, яка йому не належить! А однокласники — теж мені друзі! — ухопилися за ці слова. І почалось, і почалось! Один казав, що Мезон складав екзамени по шпаргалці; другий — що Мезон “підкупив” кібера обіцянкою дати йому підвищену напругу живлення; третій торочив, що Мезон засвоїв вищу математику під час сеансів гіпнопедії, — ну й інші безглузді припущення. Я, звичайно, висловив найвірогіднішу гіпотезу: Мезон скористався з надмініатюрної радіостанції, аби відповідати за підказкою свого старшого брата, професора математики. Але помилився і я — радіостанції у Мезона не було.
І тільки коли йому набридло кепкувати з нас, він розкрив свою “таємницю”.
Я навмисне взяв у лапки це слово. Теж мені “таємниця”! Просто ніхто не міг припустити, що радянський учень, піонер, здатний на такий обман!
Ви тільки уявіть: Мезон з’єднав кабелями обох кібер-учителів — основного й резервного, вклав у контрольну щілину свій табель і натиснув на кнопку. А далі все пішло само собою: один кібер запитував, а другий негайно відповідав. Десять обов’язкових запитань — десять абсолютно правильних відповідей; десять додаткових — те ж самісіньке. Отже — п’ятірка, п’ятірка, п’ятірка!
Мої безпринципні товариші вихваляли Мезона за винахідливість. І тільки я, як і личить піонерові, виступив проти таких негідних методів одержання оцінок.
Буду об’єктивний: Мезон визнав мої критичні зауваження і сказав, що вважає ці оцінки недійсними. Він викликав наставника, розповів йому правду. Наставник спочатку розгнівався за попсований табель, та коли виявилося, що Мезон справді не копирсався в електронній схемі кібера, — посміявся і дозволив скласти залік по-справжньому. Звичайно яг, Мезон одержав трійку. Я мав повне право зажадати програну ним “гагарінку” (адже переміг кінець кінцем я!), але великодушно не зробив цього.
Я міг би розповідати та розповідати про Мезонові витівки, але сподіваюсь, що досить і вищезгаданого. Кожен побачить, що легковажність та пустощі були притаманні гром. Книшеві Д.М. ще з дитинства; що саме ці риси мали неодмінно штовхнути його на злочинний шлях. На жаль, я усвідомив це надто пізно!
Громадянин Книш Д. М. почав схиляти мене до злочину ще рік тому, коли ми тільки-но закінчили 4-й клас. О, коли б ви знали, скільки атак мені довелося витримати, — адже Мезон надзвичайно настирливий, красномовний і підступний! Я опирався аж до… Але ні, я мушу розповісти про все докладно.
Так от, почалося все з незначного: коли ми скінчили 4-й клас, мій батько, професор І. М. Ляпсус, завідувач відділу мінералогії Київського музею астронавтики, запросив мене з Мезоном на відкриття нової експозиції.
Не буду розповідати, як ми зраділи такому запрошенню, — мабуть, ви всі вже побували в тому музеї і на власні очі побачили і вулканічні туфи Місяця, і криваво-червоні піщаники Марса, і поцятковані алмазами блакитні глини Венери, і райдужні силікони з Меркурія, і таємничі електрети з кілець Сатурна. Тепер їх може бачити кожен, але тоді ми з Мезоном були першими хлопчаками, перед якими розкрилися всі оці неоціненні скарби.
Мій батько, — слід віддати йому належне, — людина дуже талановита, прекрасний організатор і вчений. Під його керівництвом працівники музею створили по-справжньому чарівну експозицію: кожній планеті Сонячної системи виділено окремий великий зал, де майже повністю відтворена ілюзія “дійсності” краєвиду.
Заходиш — і аж моторошно стає: перед тобою розкривається незнаний казковий світ; ти можеш помацати рукою те каміння, яке ще зовсім недавно лежало на поверхні Місяця чи Венери, ти стоїш саме на тому грунті, на якому колись стояв кібер-розвідник, а стереоскопічне рухоме зображення довколишнього простору точно відповідає картині, яку зафіксували об’єктиви його гоніовізорів.
Особливо нас вразив Меркурій. Коли заходиш до того залу, то мимохіть заплющуєшся: освітлення там таке яскраве, що навіть темні окуляри мало допомагають. А коли очі дещо призвичаяться — починаєш розрізняти деталі просто-таки фантастичного пейзажу.
Довкола буяють фарби. Криваво-червона межує з яскраво-синьою, абсолютно чорна — з сліпучо-білою. Пливуть над планетою отруйні фіалкові випари, закручуються в смерчі, і тоді в густозоряному небі починає вихилятися неймовірно красиве полярне сяйво. Поміж жовтих скель дзюрчить струмочок розплавленого олова. А на його “березі” просто на очах виростають химерно розгалужені “кущі”. Тільки ні, то не рослинність. Це так утворюються кристали сульфідних сполук. Досягаючи певної висоти, “гілки” обламуються від власної ваги, падають і одразу ж розпливаються озерцем маслянкуватої рідини, з якої знову підводяться “пагінці”. А на дальньому плані, “на обрії”, весь час блукає марево — цей незмінний атрибут краєвидів Меркурія. Оптичні феномени там такі яскраві й реальні, що після Першої експедиції було навіть зроблено спробу шукати меркуріанські “міста” та меркуріанських “тварин”. Звичайно ж, нічого не було знайдено. Меркурій — мертва планета.
І ось — ви тільки уявіть! — після перегляду меркуріанської експозиції Мезон нахабно заявив, що вчені помиляються: на Меркурії існує життя! Він торочив, що дуже уважно стежив за гоніознімками марева і повсякчас бачив над обрієм меркуріанських птахів — великих, з сріблястими крилами трикутної форми. Мовляв, марево не виникає з нічого: марево може тільки спотворити розмір та форму предметів, але ці предмети обов’язково повинні існувати! Чому не виявили тих птахів наші кібер-розвідники? Та тому, що то — птахи, та ще й розумні, вони втікали геть при наближенні чужинців. Як можуть існувати ті птахи при температурі понад чотириста градусів за Цельсієм? Та дуже просто: меркуріанське життя базується не на вуглецевій основі, як у нас. а на кремній-органічній, а такі сполуки витримують купіль з розплавленого заліза!
Одне слово, Мезон говорив так гаряче й переконливо, що зацікавив навіть мене. Ми і вдруге, і втретє, і вчетверте проглянули всю програму експозиції (гоніографічна стрічка експонується 20 хвилин). Кажу цілком щиро: чи то на мене вплинуло переконання Мезона, чи, може, від перевтоми зору, але й я почав помічати отих його птахів. І — каюсь гірко! — це я, саме я, дурень, звернув увагу на еліпсоїдальний предмет “на обрії” експозиції.