— А поглянь-но, — сказав я Мезонові з посмішкою, — чи то часом не яйце меркуріанського “птаха”?
Звичайно ж, я гадав, що то — стереоскопічне зображення, відтворене гоніографом, але Мезон вмить помчав туди крізь уявні “скелі” та “олов’яні струмки”.
— Не чіпай! — вигукнув я одчайдушно. Але було пізно: він уже підняв і крутив у руках оте “яйце”. Воно за розміром і формою скидалося на диню, тільки синюватого кольору.
— Ну що ти накоїв?! — дорікав я Мезонові. — Адже нас попередили: торкатися предметів абсолютно заборонено! Ти ж порушив експозицію — тепер зображення не компонуватиметься з реальними речами!
— Та не репетуй, Еліпсоїде! — гримнув він на мене так, наче це я порушив правила поводження відвідувачів у музеї. — Сам того не знаючи, ти зробив надзвичайно важливе відкриття! Це таки справді яйце! І ми з нього виведемо меркуріанського птаха!
Ну от, бачите?! Мало того, що він порушив експозицію залу, так тепер йому ще й заманулося зіпсувати унікальний експонат (Інв. № М-2437/бц-1981), привезений з Меркурія Другою експедицією!
Я благав його покласти предмет на місце та й забути назавжди своє дурне припущення, яке абсолютно протистоїть тверезому глуздові і свідчить лише про механістичне розуміння процесу виникнення життя, але він уперто торочив своє і намовляв мене взяти отой експонат нишком, ви чуєте — нишком! — і дослідити в нашій шкільній лабораторії. Кінець кінцем, мені довелося заявити, що я поскаржусь батькові.
Ми посварилися тоді з Мезоном і кілька тижнів не розмовляли. Згодом стосунки наши відновилися, і я, певно, назавжди забув би ту прикру історію в музеї, коли б не захоплення Мезона меркурографією та меркурологією. Він годинами просиджував перед кіб-репетитором, перечитуючи на його екрані звіти обох експедицій на Меркурій, виписував у свій товстелезний зашморганий блокнот фізико-хімічні характеристики основних кліматичних зон цієї планети, наполегливо вивчав хімію кремній-органічних сполук. Про “яйце” Мезон не згадував, тому я поблажливо ставився до його нового захоплення — хай собі мріє про нові, неземні форми життя!
Проте навіть я, колишній найближчий друг Мезона, не знав, на яку підступність він здатний! О, громадянин Книш Д. М. заздалегідь розпланував усе до найдрібніших деталей! І почав він з того, що прикинувся дурником: мовляв, чи не допоможеш ти, Еліпсоїде, розібратися в ось такому й такому питанні, адже ти у нас відмінник, а я з трійок не вилажу? Звичайно ж, я, як і личить піонерові, почав сумлінно йому допомагати. І вже не знаю, як воно так сталося, проте з часом уже не я, а він заперечував можливість існування життєздатних кремнійорганічних структур. Його заперечення були наївними, елементарнопростими, я громив їх з легкістю, однак він завзято сперечався, доводячи мене до нестями своєю тупістю. Так тривало місяців зо два, аж раптом після однієї дуже гострої дискусії Мезон заявив, що складає зброю, бо я переконав його, отож і підтримує мою думку дослідити “меркуріанське яйце”, бодай побіжно.
Ви розумієте, як повернув справу гром. Книш Д. М.? Мовляв, я не я і хата не моя!.. Та хіба ж я хоч словом прохопився про намір зазіхнути на рідкісний експонат музею?! Я так йому й сказав.
Але у Мезона де й узялася надзвичайна красномовність! Він торочив, що саме я пертий помітив “меркуріанське яйце”, що саме мені може належати честь відкрити кремній-органічну форму життя, що саме я довів можливість дослідження предметів без щонайменшого порушення їх структури. Він виспівував, як соловей, а на закінчення дифірамбів заявив, що, цінуючи мою безкорисливу допомогу в розв’язанні найскладніших питань, дарує мені свою “гагарінку”.
Тепер я розумію: то був хабар. Звичайний хабар! А я, дурень, тоді не усвідомлював цього, сприйняв той дарунок як вияв вдячності. І це було початком мого гріхопадіння.
Ні, того дня ми ще не вчинили злочину. Громадянин Книш Д. М., посилаючись на мій родинний зв’язок з проф. Ляпсусом І. М., намовив мене попросити дозволу бувати в Меркуріанському залі тоді, коли він зачинений для відвідувачів, — нібито для детального вивчення експозиції. Товариш Ляпсус І. М. дав згоду, навіть не підозрюючи, що таким чином стає співучасником майбутнього злочину. Втім, цього не підозрював і я: Мезон запропонував усього лиш обміряти й зважити оте “яйце”, що ми й зробили.
Однак наступного ранку він примчав до мене з палаючими очима і заявив, що “яйце” треба негайно дослідити з допомогою нейтронного інтроскопа. Мовляв, його “жива” природа доведена повністю. Мовляв, про це свідчить “крутильний момент”.
Якщо ви ще не вивчали теоретичної механіки, я поясню вам, у чому справа. Крутніть варене куряче яйце — воно обертатиметься дуже довго, а сире — загальмовується враз, бо всередині в ньому — рідина з великим коефіцієнтом внутрішнього тертя. Отак і з “яйцем” меркуріанським: розрахунки показали, що воно загальмовується швидше, аніж мусило б, якби було повністю суцільним; виходило, що в ньому є своєрідна “шкаралупа” і “нутрощі”. Розбіжність складала якісь частки процента, але так і мало бути, бо “нутрощі” отого “яйця”, мабуть, скидалися своєю в’язкістю на шевську смолу, яка при звичайній температурі розпливається дуже повільно, а від удару розколюється, немов кристалічне тіло.
І знову, не знаю, як сталося, але доводив ці твердження вже не Мезон, а я. Він слухав дуже уважно, підтакував, а на закінчення поздоровив мене з величезним відкриттям і подарував справді унікальну марку — “бригантину” 1959 року!
Як бачите, я абсолютно щирий у своїй сповіді. Ота “бригантина” теж була хабарем, — гром. Книш Д.М. скотився навіть до таких негідних засобів! — і мене виправдує хіба те, що я завжди був непоправним ідеалістом, нездатним приписати людині підступних намірів. Але що ж — злочин лишається злочином. Того вечора ми з гром. Книшем Д. М. нишком винесли з Меркуріанського залу експонат, зареєстрований як № М-2437/бц-1981, і вранці дослідили його з допомогою нейтронного іптроскопа.
Так, перші ж знімки показали, що я мав рацію: “меркуріанське яйце” було неоднорідне за своєю структурою. Під дуже твердото “шкаралупою” завтовшки 8 міліметрів залягав шар пружної шпаруватої речовини, а в центрі еліпсоїда містилося якесь кулясте тіло з кристалічною структурою. Хімічний аналіз “шкаралупи” показав, що вона складається з двоокису кремнію, типу звичайного земного кварцу, проте з домішками високомолекулярних галоїд-силанів. Порушувати цілісність “шкаралупи” задля дослідження “нутрощів” ми не наважились.
Ось на цьому й слід було б поставити крапку та й віднести експонат до музею. Потім я надіслав би до Академії наук СРСР коротке повідомлення про своє відкриття, і авторитетна комісія дослідила б “феномен Бориса Ляпсуса”, який став би основою моєї майбутньої кандидатської дисертації. Таке розв’язання справи було б абсолютно законним і науково обгрунтованим.
Але гром. Книша Д. М. такий варіант аж ніяк не влаштовував! Він почав торочити, що в Академії наук на “повідомлення” (він так і сказав: “повідомлення в лапках”!) п’ятикласника ніхто не зверне уваги; а якщо звернуть, то доручать зробити перевірку якому-небудь аспірантові, який ніякого “феномена Бориса Ляпсуса” не помітить; а якщо й помітить, то назве своїм іменем і зробить основою для власної кандидатської дисертації.
Чи ви бачите, якими методами впливав на мене гром. Книш Д.М., вербуючи собі спільника для здійснення злочину?! Він апелював і до логіки, і до почуття обов’язку, і до притаманного кожному майбутньому вченому прагнення пріоритету в дослідженнях!.. Звичайно, я довго опирався його намовлянням 1 склав зброю аж тоді, коли Мезон, так би мовити, “довів”, що експонатові ми не зашкодимо в принципі.