— Я теж відчуваю, що не скоїла нічого «такого», тоді за що Трибунал судитиме мене? Навіть не судитиме, просто вирішить мою долю. Навіть не вирішуватиме, вже все вирішили, просто підпишуть присуд, якщо досі не підписали. А відтак виконають його. Все просто. Ось так. Тож усе це не безпідставно. А ти піти не хочеш.
— Не хочу. Не жени мене, будь ласка…
— Для тебе все це — гра. Життя для тебе — гра. Усі ці походеньки… Ти ж і в життя граєшся. Складається враження, ніби всі ви граєтесь у одну велику гру. Тільки для нас це не гра. Ми життям платимо. Власним.
— Я більше не граю. Якоїсь миті я злякався, й не зрозумів від чого, досі не зрозумів… Не знаю, чому зустрів тебе, але певен — такі речі не трапляються неумисне. Я ж не зовсім пропащий. Часом ненавиджу тебе. Мав чудове життя. Все було добре. А відтак ти з’явилася і усе зіпсувала…
— Так добре тобі було, — посміхнулась Ліза, — що нічого вже не розважало, окрім чужої смерті?
— Останнім часом навіть і це вже не розважало. А потім з’явилася ти. Розумієш, з тобою ж весело. Має бути сумно. Цьому бракує логіки. Тобі-бо тепер ой як невесело, і я тебе іншою не знав, коли було добре… Не розумію.
— Добре, пішли до господи.
Умостилися на просторій кухні, під м’яким світлом абажура. Роберт дістав з куртки пляшку вина й з дитячою урочистістю наповнив келихи. Запитання, мов рій ґедзів, жалили його нутрощі, та він не знав, як почати розмову. Пауза затягнулася. Вони стояли один проти одного, келихи безглуздо зависли в повітрі. Треба було виголосити перший тост, та жоден не наважувався. Нарешті чоловік узяв ініціативу на себе й видихнув:
— Хай би там як, за тебе… — і простягнув келих до Лізиного. Вона свого різко відсмикнула. На білій скатертині розтеклася червона калюжка. Ліза одним духом, мов би побоюючись, що він устигне договорити тост, випила вино.
— За мертвих не цокаються, — мовила майже докірливо.
Роберт сторопів:
— Лізо, ти поки жива. Усяке може трапитися. Ти ж нічого поганого не зробила. Захисти себе!
— А ти вважаєш, злочини тих, чию смерть ми спостерігали, були серйознішими за мої?
— Божевільна. Як могла дивитися, знаючи, що тебе чекає подібне? Скільки сил на таке треба? — дивився на неї, й очі його тієї хвилини були очима божевільного, який раптом прозрів. Лізу це пройняло.
— Це не з хоробрості, це з відчаю, — відповіла вона.
— Я почуваюся покидьком…
— Але ж ти не зупинишся, не кинеш ходити туди.
Він опустив очі:
— Обіцяти не можу, збрехати боюся. Я й сам до кінця не тямлю, нащо це роблю. Життя нудне… Коли все має трапитися?
Ліза замислилася:
— Не знаю. Вони приїдуть по мене завтра ввечері. Що відбуватиметься далі — гадки не маю. Мене передали до рук Інквізиції. Насправді, ще ніхто офіційно ні до чого не засудив. Але це лише евфемізм.
— От бачиш, звідки ж знаєш, що вони зроблять з тобою? Може, запропонують співпрацю й відпустять? — оптимізм Роберта ніяк не хотів згасати.
Ліза знову всміхнулася:
— Робе, та ніхто мене не дурив, мені все розповіли, запропонували вибір. Від мене не приховують, не буде жодної домовленості. Тож альтернатив не маю.
Проте її слова Роберта не вгамували. Він щиро не хотів втрачати надію:
— Але ж можеш рятуватися втечею, тебе не тримають у в’язниці. Я допоможу, Мері допоможе.
Лізу Робертові слова зворушили, дотепер вона не уявляла, як сильно хлопець до неї прив’язався. Отже, вона щось значила для нього, щось він у ній розгледів, якщо навіть гіпотетично припускав можливість допомоги їй у подібній ситуації.
— Бобі, остигни. Твої слова стають небезпечними. По-перше, це абсурд. Невже не розумієш, мене б не лишили на свободі, якби не були цілковито певними, що я не зможу втекти. Їм необов’язково тримати мене у в’язниці, оскільки це місто, ця країна вже самі по собі в’язниця, принаймні для таких, як я. А знаєш, чого нам коштуватиме однісінький необережний крок? І я не знаю, та навіть подумати боюся. Тому випиймо ще й будьмо реалістами.
Вони засвітили свічки і проговорили ще півночі. Мері так і не подзвонили, сама ж вона не зважилася. Роберт силувався виявити максимум делікатності, Ліза поцінувала його старання, але мотивація Робертової поведінки зайвий раз нагадувала про речі, які вона намагалася забути. Сам же Роберт, здається, до кінця й не повірив у реальність її «перспектив». Проте була йому вдячною, що порятував її від страшної самотності й зосередженості на тому, на чому зосередитися було вкрай необхідно, але не хотілося. Вперше за довгий час Ліза провалилася в сон без кошмарів. Цього разу Роберт уранці терпляче дочекався її пробудження, яке тієї ж миті повернуло їй усвідомлення того, що має відбутися цього дня. Настала хвилина, коли з Робертом треба було прощатися. Мала ще багато справ. Попросила його піти за Мері, а сама сіла писати листи. Спершу написала кілька батькові, один з яких слід буде передати йому в крайньому разі, якщо правда випливе. У інших писала, що закохалася й хоче надовго поїхати. Відсутність дзвінків пояснювала бажанням нарешті подорослішати, а також тим, що її обранець навряд чи буде йому до душі. Боялася одного — Мері, як і у випадку з Робертом, при першому ж натиску розпатякає все. Проте сподівалася, що Роберт утримає її від хибного кроку. Решта листів призначалася нечисленним друзям.