Комендант, поспостерігавши за її реакцією, попросив стисло охарактеризувати ситуацію і запропонувати подальшу стратегію. Ліза не замислюючись поділилася своїми міркуваннями:
— Проводитиму пішака у ферзі.
— Якого із них?
Вона вказала на пішака, позиція якого була найвигіднішою для поставленого завдання. Фактично це був єдино можливий варіант.
— Браво! — обличчя коменданта просяяло усмішкою. — Знав, ви виявитеся гідним супротивником. — Він устав і розвернув стіл. — А тепер що робитимете на місці білих?
Ліза спохмурніла. Відповідь була очевидною. Вона підписала капітуляцію:
— Зроблю все, щоб знищити цього пішака.
— От бачите, — він співчутливо знизав плечима, — ще потребуєте цього папірця?
Ліза повернула аркуш. Комендант виглядав втішеним:
— Ви прямолінійна людина. Пробачте. Обмовився. Але називати вас істотою язик не повертається, тому для зручності подеколи обмовлятимусь.
Ліза відповіла вдячним поглядом.
Він мовив:
— Крім того, ви розумні, це було видно ще на слідстві. Правду сказати, наш співробітник трохи хвилювався, боявся — дурниць наробите. Якщо продовжуватимете в тому ж дусі, обіцяю шанобливо ставитися до останнього дня. Скажімо, як до полоненого ворога, воно певною мірою так і є. Визначимо заздалегідь «статус кво». Ви солдат, я також. Кожен грає на своєму боці. Я лише виконую накази. Вам також доведеться їх виконувати, але ніхто не зацікавлений завдавати вам зайвого приниження або болю. Якщо не змусите нас… Це зрозуміло?
Комендант жестом вказав їй повернутись на місце, а сам знову сів за письмовий стіл.
Погляд.
Скам’янілий.
Залізний.
Що пропалює наскрізь.
Лампа в очі.
Що він хоче від неї?
Що їм іще потрібно?
Прес.
Стіна.
Мовчання.
Пауза знову затягнулася.
Нарешті комендант озвався:
— Тепер стосовно правил. Офіційно — ви ув’язнені. Перебуваєте у в’язниці. Прошу не забувати про це. Виконуєте все, що накажуть. Насамперед, низку правил. Ви не повинні намагатися залишити територію цього закладу. Спробуєте втекти — начувайтеся, — тон голосу не змінився, проте Лізина свідомість зачула в словах щось до біса лиховісне. Мимоволі здригнулась.
— Проте, думаю, попереджати зайве. Пересуватися по території можете вільно, головне — не наближайтеся до огорожі. Уночі територія охороняється собаками. Коли вкрай знадобиться подихати вночі повітрям — вийдіть на терасу. Щодня ви зобов’язані відвідувати психоаналітика, що його вам призначили, а також спілкуватися з представником Інквізиції, який провадить вашу справу. Будь-які контакти з зовнішнім світом заборонені. Також — застосування здібностей. Нелюдських. Попереджаю — персонал у нас підготований. Не намагайтеся на них вплинути.
Не витримавши його погляду, опустила очі. Комендант закашлявся, але за мить опанував себе:
— Завдасте комусь шкоди, зокрема спробуєте грубіянити або ображати — вас покарають. Хоча, це я про всяк випадок. Ми тут надивилися різного. Персонал закладу має право звернутися до Трибуналу з проханням про перенесення дня виконання вироку. Таке траплялося неодноразово.
Ліза відчувала, що комендант дивитися на неї, але тепер погляд його став вимогливим, зрозуміла — він хоче бачити її очі. Хоча навіщо йому це? Він і так пречудово відчував ефект, справлений цими його словами. Ліза вирішила зайвий раз не дражнити і виконала те, що від неї очікувалося.
— Трибунал жодного разу не проігнорував нашого прохання. Проте наразі не маю приводу побоюватися, що це вас торкнеться. Навпаки, буду радий неодноразово скористатися можливістю спілкуватися з вами. Звичайно, якщо не заперечуватимете. Ця відмова, на противагу відмові спілкуватися з офіційними особами, не карана. Щодо решти, то ви абсолютно вільні й можете розпоряджатися собою. Ось коротко й усе. Якщо забув щось — скажу потім. Так, тортури ми тут не практикуємо, — він, нарешті, дозволив собі пожартувати. Офіційну частину закінчено. Пропоную запитувати про все, що вас хвилює, у вільнішій атмосфері. Підозрюю, цікавить вас чимало.
Він натиснув на кнопку, і за кілька хвилин принесли каву.
Ліза мовчала. Вирок знову був туманним, крапки над «і» так і не було поставлено. Проте питання були надто важкими, особистими, відповіді на них лякали. Але поставити їх було необхідно. Знову здогадуватися, вмирати тисячею уявних смертей, бо не знаєш про ту, визначену, єдину, яка очікує на тебе. Чекати щосекунди, бо не знаєш, коли все трапиться. Та Ліза, якій знову забракло сміливості, поцікавилася тим, що хвилювало її найменше.