Дитиною боялася темряви, зла, вовків, зачаєних за темними деревами, там, за вікном. І вона боялася «проклятих». Вечорами в молитвах благала Бога про захист. Неначе щовечора мали прийти по неї. Чи були ті страхи безглуздими? Одного разу прокляті заявили свої права на її душу. І на той час вона вже знала чому.
Помилка природи?
Аномалія?
Вона більше так не думала.
Ніхто так більше не думав.
Вони були злом, що усвідомлює себе.
Злом умисним.
Таких убивали.
Таких, як вона, убивали.
Бо коїли зло «ближнім» своїм.
Які приймали їх у співтовариство. Терпіли. Дозволяли існувати.
Яким ближнім? Що заподіяли? Знаєш. На що вони здатні…
Хто вони?
Ми
здатні.
Ти здатна.
Я ні на що не здатна.
Упевнена?
А він?
Пам’ятаєш?
Що.
Він.
Зробив.
З тобою?
Те, чого забути не можеш.
Щодня,
щохвилини
пам’ятаєш.
Клеймо,
яке
випалив у тебе
на передпліччі.
Знаєш,
що
воно
означає.
Отже…
Полювання почалося.
3. Кабінет 516
— Палите? — приємний, охайно вдягнений чоловік простягнув їй пачку дорогих цигарок.
Які красиві руки! У нього.
— Ні, — похитала головою Ліза.
До кімнати залетіла муха.
— Раджу почати. Може, трохи коньяку? — жестом гостинного господаря поставив перед нею келих, налив спиртного. Зробила кілька ковтків.
Пил на підвіконні.
— Алкоголь дарує нам простоту сприйняття. Прошу вас трохи легше поставилися до того, що я вам зараз скажу, — продовжив він. — Тримаю в руках вашу справу. Буду відвертим. Ваші здібності викликають захват. Але… проявляються з чимраз більшою силою. Ви стаєте надто небезпечною для оточуючих. Матеріалів у нас — більш ніж досить. Ваше подальше існування задорого коштуватиме людству, — він скинув погляд на перелякану Лізу й дозволив собі сісти.
Цокання годинника.
— Зібрані матеріали зобов’язують нас передати вас до рук «світського» правосуддя, — гнув він своєї. — Ще трохи, і ми будемо змушені так вчинити, але нам би не хотілося… Буду відвертішим, — видушив він із себе усмішку, — ми щиро зацікавлені, по-перше, у збереженні добрих стосунків із вами, по-друге, в тому, щоб справа не вийшла з-під юрисдикції Інквізиції. Тож окреслю два варіанти розвитку подій.
Годинник. Десь позад неї.
Він зняв окуляри, покрутив у руках, додав:
— Перший — я відпускаю вас. Про нашу розмову ви забудете. Але невдовзі зірветеся. Ви це чудово усвідомлюєте. Постраждають люди. Ви потрапите до наших колег — до рук людського правосуддя. Що чекає на вас в такому разі? Нічого доброго. Арешт, слідство, суд (на якому ніхто не зглянеться над жодним вашим почуттям), а ви надчутливі… І, нарешті, апофеоз — вирок. У в’язницю повернетеся ненадовго. А відтак — площа, галасливий натовп, ви — босоніж, полотняна сорочка ледь прикриває тіло, масні погляди чоловіків. Продовжити? — запропонував він.
Він припинить цокати?
— Ні. Досить. Ви надзвичайно яскраво змалювали злий варіант, я вже мало не плачу. Розкажіть про добрий — надаруєте мені подарунків, відпустите на свободу, збережете життя. Що натомість?
Цього неможливо витримати. Він припинить?
— Ні, навіть якщо ви будете гарною дівчинкою… Дозволити вам існувати далі ми не можемо.
Він замовкне?
— Тоді не зрозуміло. Все вирішено. Про що ж торгуємося? Чогось від мене потребуєте. Інакше не було б цієї розмови. Мене б просто вбили. Та все має свою ціну. Хочете запропонувати мені угоду. Зазвичай угоди є двосторонніми. Чого потребую від вас, окрім життя?
— Помиляєтеся, — тон ставав дедалі співчутливішим, — усе ще можемо запропонувати вам доволі багато. Другий варіант. Віддаєте себе до рук Інквізиції, йдете на співпрацю. Тепер підраховуємо користь, — він почав загинати пальці. — Уникнете арешту. На час судових процедур залишатиметеся на свободі. Відтак відбудеться засідання суду й триватиме щонайбільше півгодини — абсолютно лояльний розгляд справи. І жодних глядачів, репортерів, спалахів фотоапаратів, бридких знімків у газетах, брудних питань. Вас передадуть Інквізиції. Трибунал розгляне справу й теж ухвалить смертний вирок. Це в двох варіантах, на жаль, збігається. Але буде, підкреслюю, зовсім інший вирок.