Магда то з’являлася в кімнаті, приносячи чай, то зникала. Ліза спостерегла, як жінка використовує кожен привід, щоб затриматися, вдаючи зацікавлення партією. І вперше звернула увагу на те, якими жадібними очима Магда дивиться на Пола.
Наспівуючи, Ліза повернулася до своєї кімнати. Вона зморилася, але втома була приємною. Двері її кімнати виявилися зачиненими. Ліза хотіла повернутися до комендантських апартаментів, але згадала, що ключ у Магди, й вирушила на пошуки. У коменданта Магди не було. Ліза знайшла її кімнату. Постукала. Ніхто не відповів, але двері були незачиненими. Її охопила цікавість. Вона зайшла. Невелика вітальня. Запах парфумів. Шкатулка. Усе в рожевих і кремових тонах. У Лізи аж дух захопило. Все ідеально. Ідеальний порядок. Чистота. Ідеальна. Ліза відчинила наступні двері. Магда стояла біля вікна, спиною до неї. Палила. Жінка різко обернулася. Ліза чекала всього. Але. Тільки. Не цього. Сльози?
Магда плакала. Ліза зрозуміла — жінка готова вдарити її. Ліза позадкувала.
— Геть звідси.
— Магдо, пробачте мені. Я не хотіла.
Магда несподівано розсміялася:
— Не чекала побачити мене такою?
— Це мене не стосується.
Несподівано, навіть для себе, вона підійшла до Магди й обійняла її. Магда розридалася. Крізь сльози раз у раз проривалися уривки фраз.
Ліза наважилася допомогти:
— Неправда, Магдо, він потребує вас. Просто не каже. Часом людям надто важко говорити про почуття. Іноді — це найважче.
— Ніколи не матиму шансу. Втомилася.
— Маєте найголовніше, Магдо.
Магда здивовано глянула на Лізу.
— Майбутнє. А отже, і шанс, — Ліза подивилася в вікно. — От він, ваш шанс, — вона доказала на місяць.
У погляді Магди подиву побільшало.
— У ніч, коли буде повня, він відчує холод. Страшний холод. Якого ніколи дотепер не відчував. Зігрійте його. Більше не матимете нагоди. Ніколи. А зараз — відчиніть двері моєї кімнати.
4. День третій: Протистояння
Цієї ночі Ліза вперше з моменту переїзду бачила сни, радше, могла їх пригадати. І вперше сни не були жахіттями.
Водний простір.
Неозорий.
Вчиться ходити по воді.
Спотикається. Захлинається. Тоне.
Вода виштовхує її, і вона знову стає на її слизьку поверхню, боячись упасти.
На березі стоїть Ерік.
Спостерігає.
Ліза прокинулася. Ерік сидів на краю ліжка й дивився на неї. Ліза інстинктивно потягнулася до нього, і він обійняв її. Ліза стискала його в обіймах, не помічаючи, як впивається нігтями в його спину. Тоді схаменулася. Вона підхопилася з ліжка й, радіючи, побігла до ванної кімнати, гукнувши Еріку, аби зачекав.
Вони пили на кухні каву. Ліза блазнювала, Ерік підігравав їй. Вони пригадали день знайомства, і Ерік, підсміюючись над своїм сум’яттям, зізнався: ця ситуація — найнесподіваніший момент усієї його практики, хоча досі думав, що надивився всього. Їй стало ніяково від нагадування про тих, хто приїжджав у цей будинок і вже ніколи не залишав його.
Він знав їх усіх.
Він носить у собі спогади про стількох мертвих.
Пам’ятає.
Якими вони були.
Як дихали.
Сміялися.
Дощечка,
на якій пишуть слова,
а відтак витирають.
Або палімпсест.
Батько розповідав їй.
— Про що задумалася? — Еріків голос перервав її думки.
— Думала, Еріку, про те, що ти — палімпсест. На тобі написано стільки імен і стільки ж затерто. І я — лише ім’я, написане на пергаменті твоєї пам’яті тепер, але скоро його також зітруть, і буде інший напис.
Ерік сказав:
— Лізо, немає часу, крім «тепер», як тільки звільнишся від минулого й майбутнього, житимеш, і нічого тобі буде боятися. Оскільки ми вже перейшли до теми наших розмов, перемістімося до бібліотеки й продовжимо бесіду там.
У бібліотеці Ерік усадовив Лізу на диван навпроти себе й дав трохи часу звикнути до зміни обстановки. Коли вона призвичаїлась, сказав:
— Лізо, я ставитиму питання. Ти — спробуєш на них відповідати, навіть якщо видаватимуться не вельми приємними. Згода? Що для тебе означає минуле? Це не допит, тому відповідай, що забажаєш. Навіть якщо думки будуть абсурдними.
Ліза замислилася:
— Минуле — це те, що було. Це камінь, на якому я сиджу.