Якій стороні світу він відповідає?
Що це може бути?
Поле — Схід.
Місто — Північ.
Залишились Захід і Південь.
Захід сонця — смерть.
Рух униз.
Цвинтар — Захід.
Вона заплющила очі й на темному екрані побачила чотири жадані знаки:
Захід. Схід. Південь. Північ.
Ліза дістала нотатник і зробила третій запис:
Поле
Схід. Південь. Захід. Північ.
Місто
Північ. Схід. Південь. Захід.
Цвинтар
Захід. Схід. Південь. Північ.
Спогад не повертався. Двері, призначення яких їй годі було зрозуміти, вперто не відчинялися. Хоча декілька днів поспіль вона намагалась підібрати до них ключі. Двері, за якими, найвірогідніше, причаїлася її смерть.
Вона знову подивилася на схему й силувалася зрозуміти, що все це може означати, та думки плутались, і вона бачила лише набір не пов’язаних між собою знаків.
Вона знову втомилася.
Ліза навпомацки відшукала на ліжку плюшевого ведмедика, якого привезла з собою, і вперше притиснула до себе. Це трохи заспокоїло. Пригадала Еріка. Напевно, його вона більше не побачить. Еріка до неї більше не допустять. Серце стиснулося. Він зумів би її заспокоїти. З другого боку, якби Ерік був поряд, Ліза б розкисла, може, навіть розплакалася, а їй не можна. Треба зібратися в кулак. Ситуація прозора. Залишилося чекати.
Вона пролежала доволі довго, перш ніж її потривожили. Увійшла Магда з тацею, поставила її на стілець і присіла на ліжко біля Лізи. Відтак схилилася до неї й стала гладити по голові. Ліза всміхнулася.
— Магдо, заберіть їжу, не хочу нічого.
— Ви повинні поїсти, вам знадобляться сили.
Ліза зрозуміла, що Магда має рацію, але змусити себе щось з’їсти не змогла. Вона відчула — жінка не хоче залишати її на самоті, і вирішила, що настала слушна мить.
— Магдо, спасибі за все. Особливо за доброту. Я пам’ятатиму.
Магда, знітившись, відвернулася, потім, глянувши на Лізу, запитала:
— Може, я щось можу для вас зробити, якусь дрібницю.
Ліза задумалася:
— Чи не могли б ви принести мені плеєр? Може, тепер можна?
На обличчі Магди з’явився сумнів:
— Спробую. Якщо пан комендант дозволить, — вона стиснула Лізину руку й, захопивши тацю, вийшла з кімнати.
Знову хвилини потекли болісно. Годинника не було, й Ліза не знала, скільки їх проминуло, перш ніж до кімнати зайшли. Цього разу відвідувачем виявився комендант. Ліза підхопилася з ліжка, але він дав їй знак — візит неофіційний. Комендант сів на стілець біля ліжка й довго мовчав. Відтак простягнув Лізі плеєр, попередивши, щоб вона його, по можливості, ховала. Особливо, коли за нею прийдуть. Ліза наважилася запитати:
— Справи настільки кепські? — усміхнулась вона.
— Ви порушили правила. Я попереджав.
Ліза спалахнула:
— Але ж я нічого не робила, нічого не застосовувала. Як можна мене карати за те, чого не робила?
Пол на хвилю завагався.
— Лізо, ви ж тямуща дівчина. На допиті остаточно підтвердили свою провину. Ви самі себе «здали». Нащо було це робити? Ви достатньо кмітливі, аби усвідомити, що накоїли. А тепер ставите безглузді питання. Зараз є все для того, щоб довести вашу провину навіть у будь-якому зі світських судів. Є дія, є зізнання, які можуть слугувати доказом провини. Є зброя. Є, врешті-решт, жертва. І не звичайна людина. Чого ви хотіли чи не хотіли — справа десята.
Лізі комендантові слова збіса не сподобалися:
— Вони передадуть мене до рук світського правосуддя?
— Лізо, не будьте дурною, саме тепер вони такого не зроблять. Єдиний ваш порятунок у тому, що з вами боятимуться щось робити в такому стані. Моліться, щоб Ерік довів це, аби зумів довести й захотів. Бо, боюся, тепер навіть він перестане сумніватися у вашій безвинності.
— Але ж треба ще довести, що це зробила я. Це могло бути наслідком чого завгодно, — спробувала захищатися Ліза.
— Згідно з законами Інквізиції, не треба. Для них ваша провина очевидна. Вони зараз навіть не вирішують, винні ви чи ні. Вони вирішують, що буде безпечнішим і доцільнішим.
Ліза лежала в прострації, слухаючи музику, аж поки кімнату заповнили сутінки, а згодом і темрява. Нарешті вона знову почула звук прочинених дверей і хутко сховала плеєр. Усередині все стислося, завмерло, й Ліза перелякано дивилася на смужку світла, яку залишають відчинені двері. До кімнати зайшов Ерік. Пам’ятаючи слова коменданта, не наважилася зробити йому крок назустріч і лише сіла на ліжку. Він щільно причинив двері й спитав, чи може увімкнути світло.