— Лізо, — зупинив її Ерік, — це не допит, ми не з’ясовуємо ступінь твоєї вини. Не мусиш мене переконувати. Я все бачу. Але ти знову змінила тему, спробувала втекти від реального майбутнього. Повернись до того місця, де йшлося, що тобі не подобалося жити.
Ліза замислилася, силуючись пригадати, про що саме говорила на початку. Врешті-решт, згадала:
— Дивно. Якщо мені так погано велося, чому я настільки не хочу йти?
— А ти й справді не хочеш іти, чи боїшся того, як усе відбудеться? Чому б не подумати, смерть — це лише темрява, за якою світло?
— Мабуть, це справді страх. Думаю, Інквізиція просто гає час, витрачає мої й свої сили. У мене раптом думка сяйнула — їм нічого не вдасться. Бо я повернуся. Чомусь твердо знаю, доки не зроблю того, для чого прийшла, все повторюватиметься. Промине, може, двадцять років, може, трохи більше, і я знову сидітиму тут, навпроти тебе, тільки ти будеш зовсім старим, а в мене навіть риси обличчя не зміняться.
Ерік стрепенувся. Він проґавив мить, коли Ліза впала в транс. Захотілося підхопитись, але побоявся налякати її. Він став погладжувати її передпліччя, заспокоюючи, відтак обережно встав і вклав Лізу на спинку дивана. Її погляд став бездумним, обличчя світилося, вона дивилася на нього невидющими очима й була схожа на ляльку. Він обережно вийшов з кімнати, але щойно опинився за дверима, побіг. Трохи згодом зайшов до кімнати так само обережно, як і виходив. Ліза сиділа на дивані й дивилася в порожнечу. Він присів поряд і підніс до її губів склянку води, слідкуючи, щоб робила маленькі ковтки. Ліза поступово приходила до тями. Ерік відвів її на кухню й наполіг, щоб вона добре поїла. Ліза ще не остаточно вийшла зі стану забуття й час від часу знову впадала в задумливість, немов силувалась пригадати щось важливе, але їй це не вдавалося. Ерік, прагнучи відволікти її, запропонував прогулятися.
Ліза ще не бачила стільки сонячних осінніх днів поспіль. Дарунок, який важко не поцінувати. Ерік докладав значних зусиль, щоб розвеселити її. Але вона намагалася зосередитися. Ерік помилявся, думаючи, що Ліза не пам’ятає власних слів. Вона вміла контролювати себе у стані трансу. Її задумливість мала іншу причину — Ліза намагалася проаналізувати сказане в забутті. Найважливішим було те, що вона більше не відчувала страху. Тобто страх леза, як вона для себе це назвала, залишився, але сама смерть більше її не лякала. Хоча, якщо сказане нею правда, — приємного мало. Світле майбутнє, нівроку… Боги, мабуть, справді жахливо не любили її. І одного такого життя було б задосить для будь-кого. Приємним аспектом була можливість помучити Інквізицію. Щоправда, та отримає двадцять років перепочинку. Але до чого тут вона? Ліза пригадала розмову з комендантом. Пішак. Вона — пішак. Але хто намагається провести її у ферзі? Де решта фігур? Що вони, хай йому біс, собі думають? Ніхто не збирається їй допомагати. Та й хто допомагає пішакам? Проте кому й навіщо вона потрібна? А ця тема, крути не верти, проступала.