Знову провулок.
Це не про неї.
Усе занурюється в пітьму, рівною гладінню темного неба ковзають голки блискавок, вибухаючи десь у глибинах свідомості. Магма згасла, застигла в контурах слідів, перетворилася на кам’яні злитки стоп.
Де вихід?
Де північ?
Де схід?
Де південь?
Де захід?
Ні, не так.
Як правильно?
Пізно.
Голоси, тисячі голосів зграєю воронів звідусюди оточили її, літали навколо, билися об обличчя. Не бачила їх, не бачили її, але просили, благали, шепотіли страшні заклинання-молитви, незв’язні слова, бурмотіли історії, шукаючи шлях до неї, а вона задихалася від страшних таємниць, що несила нікому виповісти.
Біжи!
Вона біжить вулицею, безкінечною, наче життя, наче смерть, вони зливаються й перетворюються чи то на небуття, чи то на вічність. Чому на вулицях безлюддя? Де усі?
Біжи!
Почала задихатися.
Вулиці сплелися в нескінченну дорогу, і вона бігла кудись, не знаючи навіщо й куди. Вулиці не мали кінця, але нескінченно заломлювалися, перешкоджаючи дихати своєю безвихідністю й безликістю.
Де вона?
Кухня.
Чия?
Чужа.
Кухня її найкращої подруги.
Мері сидить навпроти, заціпеніла й налякана Лізиним виглядом, наливає повз чашку чай, чи то собі, чи то їй.
— Лізі, що з тобою? Благаю, не мовчи, — голосила Мері.
— Маєш цигарки? — спитала Ліза змертвілим, захриплим голосом.
— Звідки? Лізі, ти ж знаєш, я ніколи… — але зустрівши Лізин погляд, побігла в найближчий кіоск.
Намагаючись не дивитися на Мері, Ліза диміла, кашляла й звідкись із-за димової завіси вичавила з себе:
— Мері, я прийшла попрощатися. Про всяк випадок.
Мері, перебуваючи на межі істерики, дивилася на неї круглими оченятами переляканої дитини, і думки їй плуталися.
— Лізі, що трапилося?
— Сьогодні мала розмову з представниками НІ. Сподіваюся, ти розумієш, яка доля на нас чекає?
— Ти ж не скоїла нічого поганого. Тебе виправдають. Усе буде гаразд. Ти — фаталістка. Ще сміятимемось над усім цим, — Мері хапалася за слова, а ті вислизали з-під ніг. Вона падала в багнюку, незграбно вставала й знову плюхалася в болото відчаю, затинаючись, підіймалася до теплого раю оптимізму.
Глибоке затягування. Незграбна посмішка. Очі в очі.
Ліза зважилася подивитися Мері в обличчя й, одним пострілом вбиваючи дві надії, мовила:
— Мері, мене стратять.
Нарешті. Вдалося. Виплюнути. Слово. Що так мучило.
Легко.
Як у дитинстві.
Чужому.
Мері заніміла, наче її вдарили важким по голові, схлипування урвались. Два потічки на щоках — сліди недавньої істерики. Ліза дістала носовичок і витерла сльози з її щік.
— Знаєш, насправді все не погано. Якщо маєш вибір, усе не так кепсько.
Мері, подивившись на неї, як на божевільну, спитала:
— Ти про що, Лізі? Який вибір? Тебе вб’ють. Про який вибір говориш?
— Знаєш, Мері, я злякалася. Чесно, злякалася. Ми ніколи не замислювалися по-справжньому — над долею тих із нас, які опинилися по той бік. Ми відсторонювалися, зрікалися, викреслювали їх зі свого життя. Слова «це не зі мною» стояли в нас за спиною, наче янгол-охоронець або демон-охоронець. Десь там, на площах, калічили їхні тіла, тіла таких самих, як ми, й ми погоджувалися з цим. Це було не нашою долею, не нашою смертю. Так само, як і тепер, це все ще не твоя смерть.
— Але… — спробувала заперечити Мері.
Ліза, піднісши палець до губ, продовжила:
— Не мусить бути твоєю смертю. Не пропоную тобі влізти в мою шкуру, просто я себе ненавиджу, бо ніколи не намагалася зрозуміти тих, хто втрапив у таку халепу. Не мусимо голосно про це кричати, але не повинні розмежовувати життя та смерть. Ти питала про вибір. До сьогодні не уявляла, наскільки я боязка. Злякалася. Тюрми. Бруду. Фізичного насильства. Болю. Сорому. Зрадила нас усіх, живих і мертвих, відмовившись вийти на площу й померти серед білого дня. Злякалася, що мені плюватимуть в обличчя, кричатимуть «проклята». Я відмовилася від цього й зрадила себе. Проміняла на кілька днів свободи, чистого повітря. Ось моя ціна — я продала себе за світлу кімнату, чисту білизну, смачну їжу, легку смерть.
— Ти вчинила правильно, — Мері підійшла до неї, обійняла. — Не всім дозволяють вибирати. Тобі пощастило. Кожен вчинив би так само.
— Найкумедніше, Мері, у тому, — Ліза знову запалила, — що справжня я залишилася там — у темній брудній камері, на купі смердючої соломи. Я залишилася там — посеред площі й галасливого натовпу. Краща частина мене. Хтось відмовився співпрацювати. А отже, це ми — слабкі, підлі, жадібні. Я продала Інквізиції душу.