Він пильно дивився на Лізу, й погляд його вимагав пояснень. Ліза зрозуміла, що доведеться в усьому зізнатися.
— Мені стало страшно. Прийшла до тебе. Не хотіла будити. А потім пішла кров.
— Лізо, що сталося насправді?
— Я злякалася. Страшенно злякалася. Це стало нестерпним. Боялася, що почну кричати, — вона заплакала.
— Ти досі страшишся страти? — продовжив він розпитування, гладячи її по голові. Йому стало ніяково.
Ліза захитала заперечливо головою:
— Ні, мені більше не боязко, стосовно цього облиш хвилюватися.
— Що ж тоді налякало тебе?
— Пробач, не можу розповісти, ти не зрозумієш.
— Спробую. Мені важливо знати. Я зробив щось не так? — він запитливо подивився їй у вічі.
— Що, докторе, у вашій дисертації пробіли намічаються? — жорстокість спотворила її обличчя.
— Лізо, нащо ти так? Я намагаюся допомогти.
— Кому допомогти? Інквізиції? Допоміг. Чого тобі ще від мене треба? Вони приходять до тебе ночами? Ні! Чому ж вони всі прийшли до мене? Якщо ти їм допомагав?
— Лізо, кожен робить те, що може, і те, що повинен. Я не маю відповідей на твої питання.
— Не маєш — то змінюй професію. Йди до дідька, геть від мене, до бісової матері. Марш. Бачити тебе не хочу. Всіх вас не хочу. Швидше б усе скінчилося, щоб мати спокій, аби більше нікого з вас не бачити. Ніколи.
Йому захотілося встати й піти, але зараз залишити її саму було жорстоко, а він не хотів бути звіром. Простягнув їй руку.
— Ти винна мені, — сказав усміхаючись. Цей жест розрядив обстановку. Ліза заспокоїлася, простягла йому руку, й він притягнув її до себе. Ліза припала до його грудей.
— Чому ти покликав Магду?
— А що мусив робити з плямами крові на ліжку? Довелося б пояснювати. Потім довго б розповідав, що в тебе кров пішла носом, а вони б однаково думали про інше. Виник би інцидент. Навіщо тобі це? Мене б одразу відсторонили, почали б службове розслідування. Потребували свідка. Вона й так помітила, що у твоїй кімнаті — жодних слідів, але це вони ще якось спустять нам із рук. Усе одно доведеться писати пояснювальні, але так справу легше буде затасувати.
— Не думала, що піде кров. Хотіла лишень поговорити з тобою, але побачила: ти спиш, вирішила не будити, тим паче, вже встигла заспокоїтися. Думала, полежу трохи біля тебе й піду. А тут. От.
— Не хвилюйся. Все гаразд. Давай спати. Піду, поговорю з Магдою, подивлюся, як справи.
Ліза не могла заснути ще довго. Але на душі було спокійно, хоча на стелі хтось місячним світлом написав «Післязавтра».
7. День шостий: Обіцянки
Магда розбудила Лізу. Жінка старанно вдавала, що вночі нічого не трапилося, але не помітити її занепокоєння було важко. Спостерігши це, Ліза стривожилася. Коли Ерік не прийшов пити з нею каву, побоювання посилилися. Майже не відчула смаку напою. Відчинити двері бібліотеки не наважувалася. Врешті, набравши у груди повітря, зайшла. Серце біснувалося. Ерік стояв на терасі в сонячних променях. Усередині все стиснулося. Стояла й дивилася, аж поки обернувся. Побачивши, що він усміхається, заспокоїлася. Збиралася сісти на диван, та він зупинив її.
— Сьогодні зустрічаємося востаннє, — почав Ерік. — Маю для тебе два подарунки. Один тобі сподобається, інший, боюся, ні. Спочатку добра новина. Я виконав обіцянку. Сьогодні вранці твоя подруга виїхала. Доклав зусиль, щоб прискорити все, аби ти була певна, що з нею все гаразд. До речі, твій друг Роберт поїхав разом із нею. Просила мене отримати дозвіл і для нього, я її прохання виконав. Йому б тепер кепсько тут велося.
— Дякую, — Ліза не знала, як висловити безмір своєї вдячності, тому слово вийшло якимось задавленим. — А другий?
Ерік підійшов до шафи, витяг звідти пакет. Простягнув його Лізі.
— Сподіваюся, все підійде. Це я купив для тебе. Сам.
Ліза заглянула в пакет і все зрозуміла.
— Не хочеш, щоб забруднили її одяг? — спитала вона, всміхаючись.
— Не хочу, аби на тобі був чужий одяг, — сказав він таким голосом, що в Лізи перехопило дихання, а на очі навернулися сльози.
У його вчинку стільки… Ліза навіть не знала чого. Чогось більшого… Її затопило світлом. Такий простий жест. Але в ньому значно більше, ніж у всьому іншому. Вона помиляється — його ставлення до неї не зовсім просте. У його вчинку було щось таке… Щось більше за смерть.
Він витлумачив її сльози на свій розсуд й став заспокоювати. Назвав себе дурнем, хотів забрати речі, але Ліза не дозволила. Тоді він, не наважуючись дивитися їй у вічі, відвернувся і сказав: