Ліза ледь не відповіла ствердно, але, схаменувшись, затнулася й вичавила з себе: «Ні».
— Чи визнаєте ви, Елізабет Лайонз, свою приналежність до істот, що їх люди умовно називають «проклятими»? Це означає, що у вас неодноразово й абсолютно безумовно виявлялися неприродні здібності. І їхні прояви неможливо було пояснити випадковістю або збігом. Чи визнаєте ви це?
У Лізи вдруге виникло бажання заперечити, тепер уже стосовно «неприродності», але вона слухняно вимовила:
— Так, Ваша Честь.
— У такому разі, я, ім’ям людського правосуддя, оголошую вас, Елізабет Маргарет Лайонз, істотою більше не приналежною до людської спільноти. Чи має закон якісь претензії до вищеназваної особи?
Чоловік у формі підвівся й вимовив:
— Ні!
— Чи має Інквізиція якісь претензії до істоти на ім’я Елізабет Лайонз?
— Так, Ваша Честь. Ми вважаємо, що Елізабет Лайонз становить потенційну, але значну загрозу як для людського суспільства загалом, так і для окремих його членів. Ми просимо високий суд позбавити цю істоту жіночої статі людських прав і вимагаємо передачі її фізичної сутності в повне розпорядження Інквізиції, що захистить суспільство від небезпеки, яку ця особа для нього становить.
Суддя промовив:
— Чи бажаєте ви, Елізабет Лайонз, заперечити проти сказаного?
— Ні, Ваша Честь.
Суддя підвівся і виголосив:
— Елізабет Маргарет Лайонз, суд розглянув вашу справу, а також докази, надані йому Інквізицією, і, беручи до уваги вашу природу, відсутність претензій до вас з боку людського правосуддя, а також вашу згоду, оголошує вас поза юрисдикцією людського закону і передає до рук Інквізиції.
Вона знову опинилася в кабінеті, до якого встигла призвичаїтися.
— Молодець, — похвалив її чиновник, — усе зробила правильно. Не пожалкуєш. Тепер іди додому, насолоджуйся життям. Наступної неділі ввечері будь удома, чекай на дзвінок. За тобою приїдуть. Хай щастить. Ось що — зупинив він Лізу, яка вже зібралася йти, — не здумай дурниць накоїти…
6. Перепочинок
Опинившись на вулиці, Ліза спробувала дати лад думкам. Поспішати тепер було нікуди. Неквапно потинялася навколо будівлі, вирішуючи, що робитиме далі. Близькість до джерела невеселого майбутнього на роздуми не надихала, тож вона попрямувала до парку, розташованого неподалік звідти. Швидка ходьба трохи заспокоїла, але щойно сіла на лаву, нерви не витримали. Почалася істерика. Напруга нарешті вихлюпнулася назовні. Поблизу ні душі. Дозволила собі поридати хвилин із п’ятнадцять. Тепер можна спокійно все обдумати. Напитися? Не смішно. Стільки часу. Треба щось із собою робити. Прикро. Стільки часу. Подарували. Чому не зробити цього відразу після суду? Цього!?
Чого «цього»?
Щось у слові не так.
У всьому щось не так.
Вироку не оголосили.
Що з нею зроблять?
Що вони зроблять із нею?
Питання.
Пляма. Чорна. Слово, що визначало її остаточне майбутнє, замастили чорнилом. Чиновник згадував про легку смерть, але що то буде? Відповідь «хіба не байдуже» не влаштовувала. Підготуватися? До чого? Повернутися назад? Якщо відразу не сказали, питання анічогісінько не змінять. Інквізиція не забувала нічого. Й не робила випадково. Доведеться змиритися. Підготуватися? Як, дідько?
Ідея…
Проста.
Страшна.
Вона мусить…
Побачити.
Мало не знудило. А не знудить, коли з тобою таке робитимуть?
Видовище може дужче налякати. Невизначеність страшніша, їй варто було давно це робити.
Час від часу.
Як і всім, подібним до неї.
Так вона спокутує.
Провину.
Перед ними.
Буде поруч.
Простягне їм руку.
Ні.
Вони простягнуть їй руку.
Вони — сильні.
Їй — боязкій.
Маленькій.
Жалюгідній.
Вони, які відмовилися. Прийняли все. Не злякалися.
Вони навчать її — вмирати.
Бо ніхто не навчив
жити.
Так, щоб не боятися
смерті.
Бідний тато. Теж не навчив жити. Тільки виживати. Та й виживати не навчив. Просто ховав її. Навчив страху. Вона ж була сміливою. Колись. Коли вона стала боязкою? Коли?
Сніг. Вона на снігу. Лежить. Очима втупилася в небо. Добре. Невимовно добре. Нічого не відчуває. Більше. Її не існує. Небо. Стан невагомості. Відчуття снігу й білого кольору. Більше не відчуває. Ударів ногами, які сиплються зусібіч. Є небо. Є вона. Є небуття. Їй десять років.