— Лізо, коли не знатимеш нічого, буде краще. Ублагай їх одразу зав'язати тобі очі. Вони просто зроблять із тобою це, а ти нічого не бачитимеш. Я б ублагала. Кажуть, це не дуже боляче. Там, в Інквізиції. Вони прагнуть робити все обережно, не завдаючи зайвих страждань. Тобі пощастило. Не ходи. Це позбавить тебе решток мужності.
Вислухавши Меріну переконливу промову, Ліза ухвалила остаточне рішення.
— Забирай мій одяг — усе, що вподобаєш. Тільки тепер. Якщо батько побачить щось на тобі й спитає, скажеш: я подарувала перед від'їздом. Коли щось подобається, окрім одягу, — теж прихопи.
— Лізі, не можу.
— Можеш, інакше повикидаю. Іди, вибирай.
За годину Ліза вже очамріла від «можна?», яке Мері повторювала щоп’ять хвилин. Навіть довелося допомогти Мері віднести все додому.
Увечері Ліза пішла трохи прогулятися.
Тепле осіннє повітря наповнює груди. Сумом. Марно блукати чужим містом. Воно колись було твоїм. Чужинці. Зусібіч. Лінія. Між ними. І тобою. Хтось виштовхнув тебе за межу. Є — вони. Є — ти. Окремо. Місто — порожня квартира. Кімнати. Кімнати. Бігти. Кімнати. З кімнати в кімнату. Марно. Ні чужих. Ні своїх.
Ні.
Свої є.
Там.
Завтра.
На площі.
Піде.
Страх не зупинить її.
Ранок. Медстоун. Площа. Люд вже підзібрався. Прийшла заздалегідь, побоюючись, що позаймають кращі місця. Приїхала напередодні ввечері. Переночувала в на подив приємному готелі.
Літня тераса кафе. Запашна кава. Людей поки небагато. Є час набратися духу. Теслі закінчують збивати ешафот. Помічник ката, діловито походжаючи, перевіряє кожну абищицю.
Похмурий ранок, проте ані дощ, ані туман не збираються псувати картини, такої мирної, що аж моторошно.
Що я роблю? Що… я… тут… роблю? Чому спокійно сиджу? П’ю каву?
Реальність нахлинула на неї, стало так страшно, як іще зроду не було.
Тікати — з цього божевільного містечка.
Поки не пізно.
Поки не почалося.
Поки нікому не завдали болю.
Нікого не скривдили.
Не вбили.
Не протягли крізь пекло принижень.
Поки… вона… не побачила.
Яке безумство думати, що вона спокійно витримає все це.
Ні, не треба!
Зав’яжіть очі.
Не бачити!
Не чути!
Не відчувати!
Рвучко піднялася. Але. Наштовхнулася. На когось.
До її столика хтось підійшов. Ліза впізнала хлопця, з яким познайомилася ввечері в готелі, де той працював портьє. Роберт. Зустріти його тут було прикрою несподіванкою, але вона дозволила йому присусідитися до неї за столик.
Роберт замовив каву й почав бесіду з найневдалішої теми:
— Не маєш соромитися. Я враз угадав у тобі новачка. Таких видно одразу. І я попервах ніяковів, та з часом звик. Першого разу навіть знудити може, тому коли ще не встигла поснідати, утримайся. Але це весело, десь за третім разом узвичаїшся, сподобається.
Кров бухнула їй в обличчя. Спершу розгубилася й не могла витиснути з себе ні звуку. Але розгубленість швидко поступилася місцем люті.
— Не збираюся узвичаюватися й отримувати задоволення. І цілком упевнена, за третім разом мені не сподобається особливо. Тому поки не пізно, поміняй столик, я тобі не компаньйон для розваг.
Хлопець, мабуть, звичний до подібної реакції, аніскільки не образився й іти геть не збирався.
— Зовсім не хотів вас скривдити, Лізо. Можливо, й інші причини змусили вас прийти сюди, але, повірте мені, хоч би якими вони були, потребуватимете підтримки. Як мінімум, моральної.
Лізу його слова збентежили, й вона хотіла послати нахабного співбесідника під три чорти з його клятою підтримкою, але раптом злякалася.
Він піде…
Залишить…
Її…
Саму.
Шляхи для відступу відрізано. Його правда. Вибачилася.
У центрі площі, біля помосту, натовп став ущільнюватися. Роберт запропонував поквапитися.
7. Акт I
Дійство розпочалося.
Ліза не знала, як поводитися. Стала розглядати підмостя.
Доволі високе, без поруччя. Вільно роздивитися щонайменшу дрібницю. Натовп примовк. Раптово. Усі повернули голови в бік мерії.
Процесія. Мер. Попереду. Офіційний костюм. Стрічка напереваги. Двоє чиновників. Позад нього. Чорні костюми. Якісь папери. Засуджена. Поміж військових. Зовсім молода жінка. Бліде виразне обличчя. Дивиться. Зосереджено під ноги. Людина в чорному. Натовп став гаряче вітати.