— Любий професоре, ви, вочевидь, маєте рацію… Я увійшов, — без передмови повідомив мені Леонтьєв, і в голосі його начебто не відчувалося нездорової напруженості.
— Що таке, куди увійшли? — не зрозумів я.
— Та в цей будинок чи палац, ну, в ту білу будівлю на урвищі, - поспішаючи, говорив художник. — Звичайно, всі ті картини, що запам’яталися мені так виразно, поступово вводять одна в іншу. Тепер я бачу, що́ всередині цієї будівлі. Це велика кімната чи зала. Замість дверей — широко розчинені мідні ґрати. Мідні-таки листи вистилають підлогу. Вікон немає, замість них широкі аркади вгорі. Через них струмує рівне світло без тіней. Тут багато статуй та інших якихось речей, але я не міг їх розгледіти: ясно їх не видно. Біля стіни, протилежної до ґрат, у центрі головної осі зали — низька широка аркада, в яку видно густі верхівки сосен і виблискуюче крізь них небо. Край цієї аркади ще біла статуя, і поряд якісь столики й посудини… О боже мій, зараз зрозумів: адже це майстерня скульпторів! До побачення, професоре!
Слухавка глухо клацнула. Я, мабуть, не менше від самого художника горів нетерпінням дізнатися більше, виразно усвідомлюючи незвичайність зустрінутого мною. Але як учений я був навчений терпінню і міг як і раніше займатися своїми справами, незважаючи на те, що телефон мовчав два наступні вечори. Дзвінок пролунав рано вранці, коли я тільки ще збирався починати трудовий день і не чекав ніякого повідомлення від Леонтьєва. Художник утомлено попросив мене відразу ж приїхати до нього, якщо зможу.
— Я, здається, закінчив свої мандри стародавнім світом, нічого не можу зрозуміти, професоре, і дуже боюся… — Він не договорив.
— Гаразд, постараюся, чекайте: або приїду, або зателефоную, — поспішно погодився я.
Забезпечивши собі вільний ранок, я поїхав на Таганку і не без зусиль розшукав гарний невеликий будинок з башточкою, що розташувався на горбі, в садку, глибоко захованому у зламі вулиці.
Я подзвонив і відразу ж був радісно зустрінутий самим Леонтьєвим. Художник швидко завів мене до своєї кімнати, вельми простої, без жодного підкресленого безладу в смаках і звичках, чомусь прийнятого людьми мистецтва.
Вікно, завішене товстим килимом, не давало світла. Маленька лампочка, закрита чимось блакитним, заледве давала можливість розрізняти предмети. Я усміхнувся, побачивши, з якою точністю були виконані всі мої вказівки.
— Засвітіть же світло, нічого не видно.
— Якщо можна, то не треба засвічувати, професоре, — боязко попросив мій пацієнт, — я боюся, раптом знову не те, боюся втратити свою зосередженість. Зосередитися наново у мене вже не вистачить сил.
Я, зрозуміло, погодився, і Леонтьєв, відкинувши блакитну запону з лампочки, всадовив мене на широкій канапі і сів сам. Навіть у скупому світлі я міг побачити, як ввалилися і зблідли його щоки та збільшилися блискучі очі.
— Ну, розповідайте, — підбадьорив я художника, витягуючи цигарки і уважно стежачи за його обличчям.
Леонтьєв поволі потягнувся до столика, узяв з нього аркуш паперу і мовчки подав мені. Великий аркуш був покритий нерівними рядками незрозумілих знаків. Якісь хрестики, кутики, дуги і вісімки, не написані, а радше старанно замальовані, йшли групами, очевидно, утворюючи окремі слова. Я у загальних рисах мав уявлення про різні алфавіти, як стародавні, так і сучасні, але ніколи нічого схожого не бачив. Зверху були написані два короткі рядки, що, певне, позначали заголовок.
Я довго дивився на сторінку невідомих письмен, і передчуття незвичайного й цікавого поступово охоплювало мене, те чудове відчуття порогу невідомості, знайоме кожному, хто зробив якесь велике відкриття. Скинувши очі на художника, я побачив, що він безвідривно стежить за мною, — навіть губи його напіввідкрилися, надаючи обличчю дитячого уважного виразу.
— Ви розумієте щось, професоре? — тривожно запитав Леонтьєв.
— Звичайно, нічого, — прямо відказав я, — але сподіваюся зрозуміти після ваших роз’яснень.
— О, це все той самий ланцюг видінь. Пам’ятаєте, я зателефонував вам і розповідав про внутрішність будівлі? Під час розмови з вами я зміркував, що це майстерня скульптора або художня школа. Ще зайвий зв’язок з моєю мрією уразив мене, і я поспішив знову повернутися до галюцинацій, уже розуміючи в них якусь певну лінію, якийсь сенс, який я й повинен був, певно, розгадати.
Ще і ще я піддавався своїм видінням, підсилюючи їх і зосереджуючись за вашими вказівками, але всі решта картини, що раніше мелькали переді мною, або знову зникали, або якось стушувалися, зробилися невиразними. Щойно надходила мить появи найвиразніших і найдовших видінь, незмінно поверталася зала у білій будівлі, художня майстерня. Більше нічого я не міг побачити і почав уже впадати у відчай. Відчуття замкнутості спогаду, про яке ви говорили, не приходило.