— Ні, ні, — відповіла похапцем. Переживала такий сором, такий жаль, аж мусила вибігти геть і виплакатися. Мене жахала думка, що пан Карпентер уявлятиме свою епітафію, написану мною в подібному стилі, так само злісну й ущипливу, — і це після всього, що він для мене зробив!
Коли ж повернулася, пан Карпентер сказав лагідно:
— Не варто писати таких речей. Сатира буває надміру дошкульною. Звісно, є інфекції, що лиш вогнем випалюються, проте залиш цю справу великим та геніальним. Краще лікувати, як шмагати. Ми, люди з ушкодженою душею, знаємо це достеменно.
— Ох, пане Карпентере… — почала я. Поривалася сказати, що душа його зовсім не ушкоджена, і ще тисячу слів, однак передчувала, що він не дасть мені висловитися.
Так і сталося:
— Годі вже про це, Емілі. Коли помру, скажи так: «Він помилявся, блукав, але ніхто не відав краще, ніхто з більшою гіркотою не відчував ушкодженості його натури, ніж він сам». Будь милосердною до грішників, Емілі. Знущайся над підлотою та ницістю, якщо не можеш інакше, але зглядайся над слабкістю людською.
Промовивши це, учитель підвівся й закликав учнів на черговий урок. Уночі я не склепила очей — так злостилася на саму себе. Нині ж урочисто, як девіз, занотовую вчителеві слова до щоденника: «Моє перо повинно гоїти рани, а не завдавати їх». Підкреслюю цей вираз; хай то буде вікторіанська чи ще яка старосвітська манера — підкреслюю, бо він є безмежно важливим, і я беззастережно його дотримуватимусь.
Я так і не знищила того злощасного вірша. Рука не знялася. Надто він добрий, щоб віддати його вогневі. Я сховала його серед інших моїх паперів: перечитуватиму задля власної втіхи, але нікому ніколи не покажу.
Ох, якби ж то пан Карпентер не почувався ображеним!
1 квітня 19…
Сьогодні чула думку приїжджих про Чорноводдя, думку, що сильно мене уразила. Подружжя Сойєр, жителі Шарлоттетауна, були на пошті одночасно зі мною. Пані Сойєр, дуже вродлива, модно вдягнена і доволі бундючна, звернулася до свого чоловіка: «І як тутешній люд витримує у цій норі? Я би з глузду з’їхала. Тут ніколи нічого не відбувається!»
Я б охоче розповіла їй про Чорноводдя. Та мешканка Місячного Серпа, звісно ж, не стане здіймати прилюдних колотнеч. Тому, як пані Сойєр заговорила до мене, я обмежилася підкреслено холодним кивком голови і безмовно пройшла повз неї. За спиною почула голос пана Сойєра: «Хто ця мала?» Дружина йому відказала: «Це та, з роду Старів. А голову тримає так, як справжнісінька Муррей».
«Тут ніколи нічого не відбувається»… Наклеп, та й годі! Насправді у нас відбувається сила-силенна подій важливих, а часом і приголомшливих. Я гадаю, життя тут прекрасне й подиву гідне. Стільки причин для сміху, розмов і плачу!
От, пригадаймо події останніх трьох тижнів: яка ж бо суміш комічного і трагічного! Джеймс Бакстер несподівано перестав розмовляти з дружиною, й ніхто не відає, чому. Вона, сердешна, не відає також, і через те крається її серце. Старий Адам Гіліан, що не зносив бурхливих чуттєвих проявів, помер два тижні тому, й останніми його словами були такі: «Вимагаю, щоб на моїм похованні не чути було ніякого виття, ніякого шморгання носом». І справді: ніхто не «шморгав носом» і не «вив». Казати правду, нікому й не кортіло, а що небіжчик заборонив, то вже й поготів. Такого чудного похорону в Чорноводді ще не було. А я бачила весілля, сумніші від того похорону. Наприклад, одруження Елли Брайс. Якою ж пригніченою мала бути Елла, якщо забула взути білі черевички і зайшла до вітальні у весільній сукні й старих, геть стоптаних домашніх капцях, з дірками, крізь які виглядали пальці ніг. Коли б вона з’явилася голою, далебі, люди менше про це пліткували б. Нещасна Елла безперестану плакала під час весільної вечері — плакала від журби й приниження.
Старий Роберт Скубі посварився з єдинокровною сестрою, хоч разом вони прожили душа в душу тридцять років (утім, про неї кажуть, ніби вона жіночка буркотлива). Вона не вчинила нічого такого, що могло би вкинути його в гнів, не сказала жодного прикрого слова — тільки з’їла горіхи, до яких він дуже ласий і які з обіду залишив собі на потім, аби ввечері з’їсти в ліжку. Коли ж виявив, що горіхи зникли, запав у страшний шал. Облаяв сестру старою чортицею і велів негайно забиратися з його домівки. Бідолашна Матильда переселилася до своєї сестри, що проживає в Гусячому Ставі, а Роберт навіть не думає просити в неї вибачення. Обоє затяті, як усі Скубі. Й жодному з них уже не спізнати в житті ні щастя, ні навіть простого задоволення.