— Емілі! — вигукнув радісно. — Я їду до Шрусбері! Мама сказала мені сьогодні: «Я дійшла висновку, що ти повинен отримати кращу освіту». Вона дозволяє мені їхати!
Емілі зраділа, втім, радість її була не без домішки жалю, за що вона гірко собі дорікала. Якою ж самотньою буде вона цієї зими після від’їзду вірного свого товариша! Донині вона цілком не усвідомлювала, наскільки важливим було для неї товариство Тедді. Чи не завжди він перебував в осередді її думок, його дружбу вона вважала найщирішою і найнадійнішою. А тепер не матиме поруч нікого, навіть Діна, бо Дін, як на те, вирушав до Єгипту чи до Японії — ще не вирішив остаточно, куди саме. Що вона робитиме наодинці з собою? Адже всі книги, що їх подарує Джиммі, не зможуть заступити друзів та подруг — живих, з плоті й крові.
— Якби ж і тобі дозволили їхати до Шрусбері! — мовив Тедді співчутливо, крокуючи з Емілі Завтрашньою Стежкою, що була вже майже Сьогоднішньою, так вимахали вгору молоді дерева за минулих три роки.
— Не варто ні мріяти про те, ні говорити. Це тільки засмучує мене, — сказала Емілі меланхолійно.
— Ну, на вихідні ми можемо бути разом. А щодо мого від’їзду, то цим я завдячую тобі. Те, що ти сказала моїй мамі тієї ночі, перед церквою, вплинуло на її рішення. Я бачив: вона роздумувала над тим день і ніч. Я чув, як вона говорила стиха: «Це жахливо — бути матір’ю. Бути матір’ю і страждати так тяжко. А вона ще назвала мене себелюбною!» Іншого разу вона ледь чутно казала: «Невже це егоїзм — бажати зберегти коло себе єдину на світі рідну душу?» Зате сьогодні, коли оголосила мені, що я можу їхати вчитися, вона була премилою. Я знаю: про маму говорять, нібито вона несповна розуму. Вона й справді буває дивакуватою, але тільки в присутності чужих людей. Ти не уявляєш собі, Емілі, якою милою, якою лагідною може вона бути, коли ми з нею удвох. Страшенно прикро мені, що мушу їхати від неї. Але маю здобути освіту!
— Я тішуся, що мої слова спричинилися до такого рішення твоєї мами, та вона мені цього повік не простить. Вона завжди ненавиділа мене… Ти знаєш, я кажу правду. Ти бачиш, як вона дивиться на мене, коли я до вас приходжу. Так, вона дуже чемна зі мною, але її очі, Тедді, її очі…
— Знаю, — відказав Тедді з видимою неохотою. — А все ж не будь до мами занадто суворою, Емілі. Я певен: вона не завжди такою була, хоч, скільки себе пам’ятаю, була саме такою. Нічого не знаю про її життя до моєї появи на світ. Нічого не знаю про мого батька. Вона про нього не згадує взагалі. Не знаю навіть, звідки взявся той шрам на її щоці.
— Я не вважаю твою маму за причинну, — поволі проказала Емілі. — Я думаю, щось її мучить, не дає спокою, не може вона подолати якогось спогаду, якогось страху… Тедді, я впевнена: твоя мама є одержимою. Не злими духами, ясна річ… Не злими духами, а якоюсь страшною, невідступною думкою…
— Вона нещасна, оце можна ствердити напевно, — сказав Тедді. — А до того ж ми бідні. Мама призналася мені сьогодні, що зможе відрядити мене до Шрусбері заледве на три роки. На довше вона не спроможеться! Але мені й трьох років вистачить. Це буде мені основою і стимулом, а потім я доучуватимусь самотужки, працюватиму… Я знаю, що дам собі раду.
— З часом ти станеш великим художником, — замислено провістила Емілі.
Дійшли до краю Завтрашньої Стежки. Емілі поглянула вгору, на вікна домівки пані Кент. В оселі не світилося. Мабуть, самотня вдова плакала поночі, замкнена у своїй господі разом зі своєю таємницею, змучена марною тугою за люблячим серцем.
Емілі дивилася на призахідне сонце. Зажуреною вже не почувалася. Надовго вона ніколи не поринала в журбу, тим паче в товаристві Тедді. Не було на світі музики прекраснішої від його, Тедді, голосу. Як він був поруч, то все видавалося або можливим, або стерпним, або й чудовим. Вона не в змозі їхати до Шрусбері, але може вчитися й працювати над собою тут, у Чорноводді, у Місячному Серпі, а вчитися буде старанно, ох, як старанно! Пан Карпентер дає їй безумовно менше, ніж могла би дати вища школа у Шрусбері. Кожен має свою вершину, що на неї мусить спинатися; вона спинатиметься на свою вершину, йдучи від успіху до успіху, — ніщо не може їй перешкодити в досягненні омріяних висот…
— Коли стану великим художником, то намалюю твій портрет, — обіцяв Тедді. — Назву його «Жанна д’Арк». Матимеш на ньому натхненний, одуховлений вираз обличчя, адже чутимеш неземні голоси.
По тій розмові Емілі ладналася до сну в настрої радше сумному. Одначе вранці прокинулася з ясним передчуттям, що сьогодні їй у чомусь поталанить. Передчуття протягом дня не зникало, хоч година за годиною спливали найзвичайнішим чином, як минали усі суботи в Місячному Серпі: прибирали оселю, прибирали ретельно і навіть ревно, аби в неділю вона була ще чистішою, ніж повсякдень.