Я почувалася, немовби старий шотландський емігрант, який одного вечора прийшов додому, побачив свою домівку спаленою дощенту, а дружину й дітей оскальпованими (справа рук індіанців), і промовив: «Це ж позбавлене будь-якого сенсу!» Серветка на столі була заплямована, килимок увесь чорний, шпалери й ті постраждали. Сама лише королева Олександра посміхалася своєю незмінною посмішкою, а лорд Байрон помирав собі та й помирав.
Тітка Рут виказувала мені чи не годину часу. Її мова була напоєна оцтом і жовчю. Тітка Рут не повірила мені, коли я зізналася, що встала, аби накреслити задум оповідання. Вона, мовляв, знає, що я керувалася зовсім іншими спонуками, тож нині отримала новий доказ моєї хитрості й облудності. Наговорила мені ще й багато всякого іншого, чого я тут не наводитиму. Що й казати: я заслужила на її гнів тим, що перекинула злощасну чорнильницю, однак не заслужила всього, що вона мені наговорила. Втім, я вислухала її гучні звинувачення дуже сумирно. По-перше, я була винна. По-друге, мала на ногах нічні пантофлі. Будь-хто може тебе перекричати, якщо ти в нічних пантофлях. Кінець кінцем, тітка відійшла, оголосивши, що цим разом вона мені прощає, але щоб це було вже востаннє.
Перрі побив у спортивній школі всі рекорди й здобув найвищу нагороду. Своїм успіхом він хизується аж занадто — Ільза знову на нього сердиться.
11 листопада 19…
Вчора ввечері тітка Рут застала мене за читанням «Девіда Копперфільда». Я плакала над сценою розлуки Девіда з матір’ю, була вкрай обурена поведінкою пана Мордстоуна. Тітка Рут мусила довідатись, чого я плачу; коли ж я сказала їй правду, вона вкотре мені не повірила.
— Плачеш над долею людей, котрі ніколи не існували? — запитала вона з недовірою.
— Але ж вони існували й існують досі, — заперечила я. — Вони є не менш живими істотами, ніж ти, тітко Рут. Невже ти вважаєш панну Бетті Тротвуд за якусь примару?
Їдучи до Шрусбері, я гадала, ніби матиму змогу пити справжній чай, але тітка Рут вважає, що це для здоров’я некорисно. Тож доводиться мені пити холодну воду — не хочу я більше пити ромашкової настоянки. Я-бо вже не дитина!
30 листопада 19…
Ендрю був у нас сьогодні ввечері. Він щоразу приходить тими п’ятницями, коли я не їду до Місячного Серпа. Тітка Рут залишила нас самих у вітальні й пішла на збори Спілки Жіночої Взаємодопомоги. Під опікою Ендрю мене залишити можна, адже він Муррей!
Не можу сказати, що не люблю Ендрю. Як не любити таке безневинне створіння! Він належить до тих м’яких, балакучих людей, котрі збуджують в нас непереборну спокусу чимось їм дошкуляти. А потім, як ведеться, зазнаємо докорів сумління, бо ж вони такі добрі, такі нешкідливі!
Лиш сьогодні я усвідомила, як мало нам є що сказати одне одному. Вперше були ми так довго на самоті. Зауважила, що з легкістю можна спекатись Ендрю кількома «так» або «ні», промовленими зі сміхом чи навіть без. А найкраще даю собі раду, вряди-годи повторюючи: «Надзвичайно!» Він говорить, говорить, говорить, а я думаю про своє і на всяк випадок, від часу до часу перериваю його вигуком «Надзвичайно!» Вчинила те сьогодні, як бути точною, одинадцять разів. Ендрю ж говорив і говорив, я бачила, що він захоплений своїм успіхом. Безперечно, хлопчина відчував, ніби сам є «надзвичайним» і його мова так само. Я ж подумки перебувала далеко, в чарівних краях: на Рів’єрі, а ще в Єгипті, за царювання Тутмоса Першого.
Обидвоє ми, отже, були неабияк задоволені. Можу й надалі так чинити. Ендрю є надто вже нетямущим, аби мене викрити.
Тітка Рут, повернувшись додому, запитала:
— Ну, як вам балакалося?
Щоразу вона ставить нам таке запитання. І я знаю чому. Здогадуюсь, яку таємну змову уклали Мурреї, хоча й непевна, чи вже встигли зодягнути її в слова. Але думають вони про одне й те саме…
— Чудово, — відказала я. — Ендрю робить успіхи. Сьогодні він подужав сказати принаймні одну цікаву річ, до того ж, не мав, як звичайно, стільки клопоту з руками й ногами.
Не знаю, навіщо я відповідаю тітці у такий спосіб. Було б не робити цього. Проте щось (я, певно, успадкувала це від предків), щось велить мені говорити до неї саме так.
— О, ти, поза сумнівом, знайшла б цікавіших приятелів серед ковалів або шевців! — зневажливо промовила тітка Рут.