Під час моєї прогулянки я зайшла до Розчарованого Дому. Так мені його жаль — завжди! Це ж бо дім, який, властиво, ніколи не жив, який не здійснив свого призначення. Порожні вікна виглядають такими сумними на мертвому його обличчі, немовби шукають щось таке, чого знайти годі. Ніколи не світило крізь них світло домашнього вогнища — ні в літні сутінки, ні в зимовий морок. Але відчуваю, що ця домівка пильно береже свої сновиди й марення, і колись вони справдяться.
Я дуже прагну цього.
Відвідала нині всіх своїх давніх приятелів: гайок Високого Джона, старий садок, наш родинний цвинтарик, озеро, Завтрашню Стежку. Так люблю її, ту стежину, — для мене вона є найближчим, найсердечнішим другом.
Гуляючи, я снувала мрії та видива і старалася втілити їх у найкращих виразах. Вишукування гарних виразів та зворотів щоразу тішить мене і захоплює. Коли знаходжу новий, сподобний вираз, то радію так, неначе відшукала якусь коштовність, і не можу заспокоїтись, допоки не вберу його у шати відповідного речення.
29 травня 19…
Сьогодні тітка Рут повернулася додому з лиховісною міною на обличчі.
— Емілі, що означає та поголоска, що облетіла вже ціле Шрусбері, — начебто минулої ночі ти прогулювалася по вулицях у товаристві якогось парубка — він пригортав тебе, і ви цілувалися?
В одну мить я здогадалася, про що йдеться. Ледве не зареготала, почувши таку нісенітницю — настільки ж кумедну, наскільки й дурну. Тітка Елізабет негайно зметикувала б, що це неправда, вигадка, дурниця. Але тітці Рут, як завжди, потрібні були серйозні, докладні пояснення.
Ось що трапилося насправді…
Ми з Ільзою пізно ввечері «вешталися» по вулицях. Перед будинком старого Тейлора зустріли якогось чоловіка. Що за один — не знаю, і згодом я не впізнала б його. Не відаю, був він високим на зріст чи малим, старим чи молодим, білим чи темношкірим, юдеєм чи християнином, невільником чи вільновідпущеним… Знаю одне: того дня він не голився!
Зіткнулися «лобом у лоб» на розі вулиці. Я відступила вбік, щоб дати йому дорогу, він відступив у тому ж напрямку — не змогли розминутися. Я йду ліворуч, він — праворуч, і знову стоїмо лицем до лиця, бо йшли у протилежні сторони. Врешті-решт, я рвучко відскочила вбік, йому одночасно спало на думку те саме, тож протягом якої секунди я перебувала в його обіймах, адже він, бідака, передчуваючи неминуче зіткнення, простягнув руки вперед. Оскільки я худорлява, то впала достоту йому в обійми, ще й добряче «торкнулася» кінчиком носа його щоки.
— Вибачте, пані, вибачте, — простогнав безталанний перехожий, а тоді відштовхнув мене, мов яку прокаженну, і зник за рогом.
Ільза реготала, аж трусилася, — до знемоги. Сказала, мовби ніколи в житті не спостерігала нічого кумеднішого. Сталося все так хутко, аж можна було подумати (так говорила Ільза), що ми з незнайомим добродієм впізнали одне одного й кинулися в обійми, як брат і сестра, котрі не бачилися кілька років і ось несподівано зустрілися.
Мені болів ніс. Ільза сказала мені, що на мить у вікні дому Тейлорів майнуло обличчя панни Тейлор — саме тоді, коли все й відбувалося. Ну звісно, стара завзята пліткарка переказала той випадок по-своєму, у власній інтерпретації.
Те все я розповіла тітці Рут, яка поглянула на мене з недовірою, вочевидь, уважаючи те, що трапилося, подією особливого, непересічного значення.
— Дивна річ: ти не годна зробити й трьох кроків, щоб когось не поцілувати, — сказала вона.
— Послухай-но, тітко Рут, — відказала я. — Знаю: ти маєш мене за хитру, дурну і невдячну. Але ж, так чи так, а по крові я наполовину Мурреївна. То як тобі здається, може Мурреївна цілувати на вулиці чужого чи навіть знайомого чоловіка, чи навіть родича? На вулиці?!
— Я зразу сказала, що це видається мені дивним, — визнала тітка Рут. — Але панна Тейлор запевняє, що бачила те на власні очі. Й усі, хто був присутній, це чули. Не люблю, коли таке говорять про мою родичку. І нічого б не трапилося, коли б не пішла на прогулянку з Ільзою Барнлі всупереч моїй волі. Нехай такі випадки більше не повторюються — чуєш, Емілі?
От і поговори, чоловіче, з тіткою Рут!
З червня 19…
Країна Висот є неповторно чарівною. Знову можу писати собі на верховині. Тітка Рут поглядає з підозрою — щоразу, як туди вирушаю. Не забула, що колись я зустріла там Перрі! Краєвид з узгір’я простеляється прегарний. Спало мені на розум: а може, то чарівна гора, з вершини якої можна уздріти власне майбутнє? І що ж я звідти побачу — перемогу чи поразку?