Залишалася на цвинтарі, доки не запали сутінки. Тоді прийшов по мене Тедді, й ми подалися навпрошки через поле, аж до Завтрашньої Стежки. Втім, тепер це вже Нинішня Стежка, адже дерева стали високими, вище від нашого зросту, однак ми й далі називаємо її по-старому, почасти від звички, а почасти від того, що, нею прогулюючись, ми довго розмовляємо про наше завтра, про наші надії на майбутнє. Так чи так, а Тедді був і залишається єдиною людиною, з котрою можу поговорити про день прийдешній, про мої життєві амбіції. Єдиною! Перрі одно глузує з моїх літературних спроб. Скажи йому про письменництво — він тільки знизує плечима: «І кому це потрібно?» Ну, якщо хтось не розуміє мети письменства, такому важко щось розтлумачити. Навіть з Діном не можна про це говорити — відколи з гіркотою мені сказав: «Не зношу, як мовиш про те завтра, бо це не може бути моє завтра». Мені здається, Дін неохоче думає про час, коли я стану дорослою, і прагне бачити мене дитиною якнайдовше. Гадаю, це ніщо інше, як суто Прістівські ревнощі: він не бажає ділитися з іншими людьми нічим, тим паче дружбою. Отже, тепер я, властиво, полишена на саму себе. Останнім часом Дін начебто взагалі перестав цікавитись моїми літературними спробами. Ба навіть інколи трохи кепкує з них. Наприклад: пан Карпентер був захоплений моєю «Жінкою, що дала шльопанця королю» — ствердив, що це оповідання написано бездоганно. Але Дін, прочитавши, усміхнувся і мовив: «Дуже добре виконане шкільне завдання, однак…» — і знов усміхнувся. Не сподобався мені той усміх. Був-бо занадто «Прістівським», як мовила б тітка Елізабет. Пригнітив мене той усміх!
— Пишеш дотепно і жваво, моя дитино, речення будуєш майстерно і вправно, але я заподіяв би тобі кривду, залишаючи тебе у переконанні, що це дозволяє плекати якісь надії на майбутнє.
Якщо це правда (а може бути правда, бо Дін по-справжньому мудрий і здатен бачити все наскрізь), тоді я не подужаю створити нічого, гідного слави, нічого насправді гарного й вартісного. Неспроможна, не буду спроможна вивершити потужний, видатний твір, бути ж «непоганою новелісткою» для мене замало.
А з Тедді все інакше.
Сьогодні він аж сяяв від радості; я поділила його радість, довідавшись про те, що стало її причиною. У вересні Тедді виставив свої роботи в Шарлоттетауні; пан Люїс з Монреалю купив їх по п’ятдесят доларів за «штуку». Цього з лихвою вистачить, аби прожити в Шрусбері зиму, — значне полегшення для пані Кент! Попри те, вона не зраділа, почувши про успіх сина.
— Ну, тепер тобі здається, що вже незалежний від мене, — промовила вона і розплакалася.
Тедді був приголомшений: таке йому навіть на думку не спадало. Бідолашна пані Кент! Безталанна! Існує якась дивовижна перепона між нею і зовнішнім світом. Давно я не бувала у неї вдома. Тільки раз улітку пішла до неї з тіткою Лаурою (вона дізналася, що пані Кент нездужає). Пані Кент підвелася з ліжка й заговорила з тіткою Лаурою, але до мене й словом не озивалася — тільки поглядала з чудним, тривожним блиском в очах. Лиш як стали прощатися — нарешті промовила:
— Високою виросла. Незабаром ти будеш жінкою, отже, в іншої жінки вкрадеш її сина.
Коли верталися додому, тітка Лаура сказала мені, мовляв, пані Кент завжди була чудною, але стає дедалі чуднішою.
— Люди твердять, вона несповна розуму.
— Мені здається, — мовила я, — у неї хвора душа.
— Емілі, люба, це щось жахливе, такого не можна казати!
— Не можна? Але чому? Тіло і розум можуть бути хворими, правда? Чого ж бо не може хворіти душа? Часом я відчуваю, відчуваю ясно, що пані Кент зазнала в минулому якогось важкого струсу, струсу, який зранив її душу, і ця рана ніколи не загоїться — буде кривавити й кривавити.