— Здрастуйте! Як ся маєте? І я чудово, дякую. Така вдячна вам за карету, що ви надали її нам учора ввечері. Ми встигли додому якраз вчасно — моя матінка саме приготувалася нас зустріти. Прошу вас, заходьте, будь ласка, заходьте. Ви зустрінете у нас декого зі своїх друзів.
Отак міс Бейтс почала розмову; здавалося, що містер Найтлі в свою чергу теж був рішуче налаштований, аби його почули, бо голосом твердим і владним він сказав:
— Як ваша племінниця, міс Бейтс? Я хочу спитатися про вас усіх, але перш за все — про вашу племінницю. Чи здорова міс Ферфакс? Сподіваюся, вона не застудилась учора ввечері? Як вона почувається сьогодні? Скажіть мені, як міс Ферфакс?
І перш ніж заговорити про щось інше, міс Бейтс змушена була дати пряму відповідь на запитання. Слухачам стало цікаво; а місіс Вестон промовисто поглянула на Емму. Одначе та з непохитним скептицизмом похитала головою.
— Я така вдячна вам, така вдячна, що ви надали нам карету! — знову почала було міс Бейтс.
Він перепинив її, мовивши:
— Я прямую до Кінґстона. Чи не маєте ви якихось доручень?
— О Господи! До Кінгстона? Ви їдете до Кінґстона? Якось місіс Коул казала мені, що їй щось потрібно у Кінґстоні.
— Місіс Коул має для цього слуг. Чи не маєте ви якихось доручень?
— Ні, не маю, спасибі. Але ж заходьте! Хто б, ви думали, до нас прийшов? Міс Вудхаус і міс Сміт — вони люб'язно завітали послухати, як звучить нове фортепіано. Будь ласка, залиште свого коня в «Крауні» й заходьте.
— Що ж, добре, — неквапливо-роздумливо мовив містер Найтлі, — хіба що на п'ять хвилин — не більше.
— А ще до нас прийшли місіс Вестон і містер Френк Черчілль! Просто чудово! Так багато друзів!
— Та ні, не зараз, спасибі. Навіть на дві хвилини не можу. Треба їхати до Кінґстона якомога швидше.
— Ну заходьте, благаю вас! Усі вони будуть такі раді вас бачити.
— Ні, ні. У вас і так надто багато людей. Я зайду іншим разом послухати, як звучить фортепіано.
— Що ж, дуже шкода! О, містере Найтлі, вчора ввечері був такий прекрасний прийом; було так гарно. А які були танці! Пречудові, правда? А міс Вудхаус і містер Френк Черчілль! Ніколи не бачила нічого подібного!
— Так, це дійсно було просто захоплююче; я не можу не погодитися, бо певен, що міс Вудхаус і містер Френк Черчілль прекрасно чують усе, про що йдеться. До речі, — заговоривши ще гучніше, — а чому б не згадати про міс Ферфакс? На мою думку, міс Ферфакс танцює дуже добре; і ніхто в Англії не грає контрдансів краще за місіс Вестон, це безперечно. А тепер нехай ваші друзі, якщо їм відоме почуття вдячності, скажуть у відповідь що-небудь про вас і про мене якомога гучніше; однак мені вже ніколи залишатись і слухати.
— Ой, містере Найтлі! Ледь не забула! Це дуже важливо… я така вражена!.. Джейн і я так приголомшені цим випадком із яблуками!
— Ну що там цього разу?
— Подумати тільки: ви віддали нам весь ваш запас яблук. Ви ж казали, що маєте ще багато, а тепер, виходить, не лишилося жодного. Ми просто приголомшені! Місіс Ходжес розсердиться. Вільям Ларкінс розповідав… Даремно ви це зробили, дійсно даремно. Ба! Поїхав… Не любить, коли йому за щось дякують. А я вже думала, що він неодмінно залишиться, тож не могла втриматись і сказала… Що ж, — повертаючись до кімнати, — мені не пощастило. Містер Найтлі не зміг залишитися. Він прямує до Кінгстона. Спитав мене, чи не маю я…
— Ми знаємо, — сказала Джейн, — ми чули його люб'язні пропозиції, ми чули все.
– І дійсно, люба моя, як же ви могли не чути, коли двері були відчинені, вікно — відчинене, а містер Найтлі говорив голосно. «Чи не маєте ви до мене якихось доручень у Кінгстоні?» — сказав він; тож я просто нагадала… Ой, міс Вудхаус, ви що, уже пішли? Та ви ж тільки прийшли… це так люб'язно було з вашого боку.
Еммі дійсно вже час було додому; а коли всі поглянули на свої годинники, то виявилося, що минула вже більша частина ранку і тому місіс Вестон і її супутникові теж пора іти; тож вони лише провели двох дівчат до воріт Гартфілда, а самі подалися до Рендоллза.
Розділ 11
У житті можна цілком успішно обійтись і без танців. Відомі приклади, коли молоді люди проводили багато-багато місяців поспіль, не буваючи ні на яких балах узагалі, і не зазнали при цьому — уявіть собі! — ніякої відчутної шкоди ні для душі, ні для тіла. Але коли початок уже покладено, коли радість швидкого руху вже пізнана (нехай і побіжно), то треба дійсно бути дуже важкою на підйом компанією, щоб не захотіти потанцювати ще.
Раз Френк Черчілль уже побував на танцях у Гайбері, то йому захотілося потанцювати знову, тому останні півгодини вечора, який містера Вудхауса умовили провести разом зі своєю дочкою у Рендоллзі, двоє молодих людей провели, складаючи плани стосовно танців. Першим цю ідею висловив Френк; він же виявив і найбільший запал у її втіленні, бо Емма була найкращим знавцем супутніх труднощів і дуже піклувалася про зручність й зовнішній вигляд. Та все одно вона мала досить бажання знову продемонструвати людям, як чарівно танцюють містер Френк Черчілль і міс Вудхаус. І щоб мати змогу робити те, за що при порівнянні з Джейн Ферфакс їй не доведеться червоніти, а також аби просто потанцювати для власного задоволення, незважаючи на підказки примхливого марнославства, вона спочатку допомагала Френку вимірювати кроками кімнату, щоби прикинути, скільки людей вона може вмістити, а потім — визначати розміри ще однієї невеличкої вітальні, сподіваючись, попри завіряння містера Вестона про абсолютно однакові розміри двох кімнат, що раптом вона виявиться-таки трохи більшою.