— Не бачу, щоб я коли-небудь скористалася словом «самопожертва», — сказала Емма. — У жодній із моїх кмітливих відповідей, моїх делікатних відмов немає й натяку на те, що я жертвую собою. Маю таке відчуття, що для мого щастя він не потрібен. Тим краще. І не треба переконувати себе, що в мене сильніші почуття, ніж насправді. Я закохана якраз достатньою мірою. І слава Богу, що не більше.
У цілому, вона була так само задоволеною і своїми уявленнями про його почуття.
— Щодо нього, то він, безперечно, закоханий дуже сильно — все свідчить про це — він дійсно дуже, дуже сильно кохає! А якщо, коли Френк Черчілль повернеться, його любов до мене не зміниться, то мені треба бути на сторожі, щоб не заохочувати його почуттів. Якщо вчиню інакше, то це буде вкрай нерозважливо, оскільки я вже все вирішила. Не думаю, що йому здалося, наче я заохочувала його раніше. Ні, він не був би таким нещасним, якби вірив, що я хоч трохи розділяю його почуття. Здалося б йому, що його заохочують, то при розставанні він би виглядав і говорив по-іншому. Це якщо виходити з припущення, що його любов до мене триватиме; але ж я не знаю — триватиме вона чи ні. Мені здається, що Френк — не зовсім та людина, і не слід узагалі розраховувати на сталість чи твердість його вдачі. Його почуття — щирі, але дозволю собі взяти під сумнів їх незмінність. Коротше кажучи, з якого боку не поглянь на цю проблему, я вдячна долі, що моє щастя не надто залежить од усього цього. Мине небагато часу — і я знову почуватимуся прекрасно, а незабаром усе це взагалі минеться. Кажуть-бо люди: любиш тільки раз у житті, тож можна буде вважати, що я дешево відбулася.
Коли місіс Вестон отримала від нього листа, то Емма прочитала його дуже уважно; причому ті задоволення і захват, з якими вона це зробила, змусили її взяти під сумнів свої власні почуття й переконатися, що недооцінила їхню силу. Це був довгий, у гарному стилі написаний лист, де змальовувались особливості його мандрівки та його вражень, висловлювалися такі природні й варті всілякої поваги почуття як вдячність, пошана і любов, а також жваво й детально описувалися краєвиди дальні та ближні, що він їх вважав вартими уваги. Там не було нещирих квітчастих вибачень і висловів турботи; це була мова непідробних почуттів до місіс Вестон; про перехід від Гайбері до Енскума, про відмінність між цими місцевостями в деяких фундаментальних поглядах на життя йшлося якраз достатньо, щоб показати, наскільки гостро вони відчувались, і що про них можна було розповісти набагато більше, якби не обмеження, зумовлені правилами пристойності. Не бракувало у листі й шарму її власного імені. Ймення міс Вудхаус з'являлося не один раз і завжди у зв'язку з чимось приємним — або з похвалою її смаку, або зі згадкою про щось нею сказане; і коли воно потрапило їй на очі востаннє, то вона — попри пишний вінок, сплетений із люб'язностей і галантних виразів — змогла-таки розгледіти результат свого впливу й віддати належне можливо найбільшому компліментові на свою адресу. У незаповнений простір у нижньому куточку листа були втиснуті ось такі слова: «Як вам відомо, у вівторок я не мав жодної вільної хвилини, щоб попрощатися з гарненькою подругою міс Вудхаус. Будь ласка, передайте їй мої вибачення та моє „до побачення“». Емма не сумнівалася, що це призначалося саме їй. Гаррієт згадувалася лише як її подруга. Повідана ним інформація стосовно перспектив ув Енскумі була не кращою й не гіршою, ніж очікувалося: місіс Черчілль поволі одужувала, а він не смів навіть здогадно визначити час свого наступного приїзду до Рендоллза.