«Вона — це загадка, просто якась загадка! — міркувала Емма. — Із власної волі залишається тут місяць за місяцем, потерпаючи від усіляких нестатків! А тепер їй до вподоби терпіти приниження від уваги до неї місіс Елтон, від її беззмістовних розмов, замість того щоб повернутися до своїх незмірно вищих приятелів, які її завжди любили справжньою, безкорисливою любов'ю».
Спочатку вважалося, що Джейн прибула до Гайбері на три місяці, бо на три місяці до Ірландії від'їхали Кемпбелли. Але нещодавно вони пообіцяли своїй дочці пробути в неї принаймні до середини літа, тож Джейн отримала нове запрошення приєднатися там до них. Якщо вірити міс Бейтс — а все це виходило від неї, — місіс Діксон особливо наполягала на приїзді. Якби Джейн наважилася-таки їхати, то знайшлися б відповідні кошти, було би прислано слуг, задіяно друзів — було б усунуто всі можливі подорожні труднощі; та вона все одно відмовлялася!
«Напевне, вона має якусь вагомішу, ніж здається, причину, щоб відмовитися від такого запрошення, — ось до якого висновку прийшла Емма. — Напевне, вона відбуває якесь покарання, накладене на неї Кемпбеллами або нею самою. Тут хтось виявляє великий страх, велику обережність і велику рішучість, їй заборонено бути з Діксонами. І хтось є автором цієї заборони. Але чому ж тоді вона погоджується спілкуватися з Елтонами? А це окрема загадка».
Після того, як вона вголос поділилася своїм здивуванням із тими нечисленними людьми, що знали про її ставлення до місіс Елтон, місіс Вестон придумала для Джейн таке виправдання:
— А чому ми маємо вважати, що їй дуже подобається бувати в домі священика, моя люба Еммо? Просто це краще, ніж весь час сидіти вдома. Її тітка — створіння добросерде, але як постійна компаньйонка, напевне, є надзвичайно набридливою. Перш ніж засуджувати її смак стосовно того, куди вона йде у гості, слід зважити на те, звідки вона йде.
— Ви маєте рацію, місіс Вестон, — емоційно зазначив містер Найтлі, — міс Ферфакс не гірше за будь-кого з нас здатна сформувати правдиве уявлення про місіс Елтон. Якби вона мала змогу обирати, з ким спілкуватися, то вона б не обрала її. Але, — докірливо посміхнувшись Еммі, — від місіс Елтон вона отримує саме ту увагу, котрої не отримує більше ні від кого.
Емму вразила його емоційність; їй також здалося, що місіс Вестон крадькома на неї поглянула. Злегка почервонівши, вона швидко відповіла:
— Увага з боку місіс Елтон, на мою думку, мала б видаватись огидною для міс Ферфакс, а не подобатися їй. Не розумію, що привабливого може бути в запрошеннях місіс Елтон?
— Я не здивуюся, — мовила місіс Вестон, — якщо міс Ферфакс просто змушена це робити, спровокована тим запопадливим завзяттям, із яким її тітка приймає ці люб'язності від місіс Елтон. Скоріш за все бідолашна міс Бейтс зобов'язала до цього свою племінницю і похапливо заохотила її виявляти дружні почуття, сильніші за ті, що підказував би їй здоровий глузд, попри цілком природний потяг до певної різноманітності.
Обом жінкам хотілося знову почути містера Найтлі, тож через якусь мить він мовив:
— Тут слід зважити ще на одну річ — місіс Елтон розмовляє із міс Ферфакс зовсім по-іншому, ніж розповідає про неї. Нам усім відома різниця між займенниками «він» або «вона» і «ти» — прямим звертанням, що ми ним користуємося. Під час особистого спілкування одне з одним усі ми відчуваємо вплив чогось такого, що перебуває поза межами звичної ввічливості, чогось набутого раніше. В особистій розмові ми нікому не висловимо відверто тих неприємних натяків, що могли переповнювати нас лише годину тому, бо відчуваємо різницю між ситуаціями. А ще, окрім впливу цього загального принципу, можете не сумніватися, що місіс Елтон благоговіє перед міс Ферфакс, бо відчуває вищість як її розуму, так і манер, і що сам на сам місіс Елтон ставиться до неї з усією належною повагою. Мабуть, така жінка, як Джейн Ферфакс, ніколи не траплялася місіс Елтон раніше, тож ніяка міра марнославства не завадить їй визнати — принаймні у вчинках, якщо не в думках — свою нікчемність у порівнянні з нею.