— Але ж, серденько, Петті і так має багато роботи! А нам — так просто за щастя чимось зайняти своїх слуг.
Вигляд Джейн свідчив, що вона не збиралася здаватись; але замість відповіді знову почала розмову з містером Джоном Найтлі.
— Пошта — заклад просто дивовижний! — сказала вона. — Які гідні подиву безперебійність і швидкість доставки! Як уявиш усе, з чим вона має впоратися і все те, з чим вона умудряється впоратися так добре, то просто дивом дивуєшся!
— Дійсно, пошта — заклад добре керований.
— А недбалість і помилки трапляються так рідко! Настільки рідко, що коли вже якийсь із тих тисяч листів, що безперервно циркулюють королівством, і потрапляє за хибною адресою, то можна бути певним, що жоден із мільйона не загубиться! А коли зважити на розмаїття почерків, серед котрих зустрічаються такі нерозбірливі, що їх доводиться розшифровувати, то подив стає ще більшим.
— Конторські службовці виробляють уміння в результаті звички. Спочатку треба виробити чіпкість погляду і спритність рук — якості, що поліпшуються в ході постійної роботи. Якщо вам потрібне додаткове пояснення, — продовжив він із усмішкою, — то їм за це ще й платять. Оце і є основа їхньої ефективної роботи. Суспільство платить і тому має повне право розраховувати на добру якість обслуговування.
Потім поговорили про різноманітність почерків і зробили відповідні для таких випадків зауваження.
— Мені доводилося чути твердження, — сказав Джон Найтлі, — що в родині превалює якийсь певний тип почерку; а там, де вчитель той самий, — так це взагалі природна річ. Але якщо вже на те пішло, то мені здається, що така схожість обмежується скоріш за все жіноцтвом, бо по закінченні дитинства хлопчики мало зіштовхуються з навчанням і вдовольняються тим почерком, який вони на цей час устигають виробити. Здається, що в Ізабелли й Емми почерки дуже схожі. Мені не завжди вдавалося їх розрізнити.
— Авжеж, — із сумнівом у голосі мовив його брат. — Певна схожість дійсно існує. Я розумію, що ти маєш на увазі, але в Емми почерк упевненіший.
— Як Ізабелла, так і Емма, — обидві вони пишуть чудово, — сказав містер Вудхаус. — Вони завжди мали добрий почерк. І бідолашна місіс Вестон також, — це було сказано із зітханням та легкою посмішкою на її адресу.
— Ніколи не бачила, щоб хтось із джентльменів мав почерк, кращий за почерк… — почала було Емма, дивлячись на місіс Вестон, але перервалася, бо та саме звернулася до когось іншого; пауза дала Еммі можливість поміркувати: «Але як же мені його подати? Чи маю я право отак відразу назвати його ім'я перед усіма цими людьми? Може, скористатися якоюсь обхідною фразою? Якби я була сильно закоханою, то можна було б сказати „ваш йоркширський приятель“ чи „ваш дописувач із Йоркшира“. Але ж ні — я здатна промовити його ім'я без найменшого хвилювання. Тож уперед!»
Місіс Вестон одірвалася від розмови, і Емма почала знову:
— Ніколи не бачила, щоби хтось із джентльменів мав такий гарний почерк, як у Френка Черчілля.
— Я не в захваті від нього, — сказав містер Найтлі. — Він надто дрібний, йому бракує твердості. Його почерк схожий на жіночий.
Жодна з дам із ним не погодилася. Вони захищали Френка Черчілля від такого злостивого наклепу. «Та ні ж бо, аж ніяк йому не бракує твердості. Так, його почерк дійсно дрібнуватий, але надзвичайно розбірливий і незаперечно твердий. Чи не має місіс Вестон при собі листа, щоб на нього глянути?» Ні, не має; зовсім недавно Френк дав про себе знати, але вона вже дала відповідь і сховала листа.
— Якби ми були в іншій кімнаті, — сказала Емма, — то я б пошукала у своєму столі та знайшла би зразок його почерку. Я маю записку, що він колись прислав. Пам'ятаєте, місіс Вестон, як ви попросили колись його написати мені?
— То він тільки сказав, що я його попросила…
— Гаразд, гаразд, я маю цю записку і продемонструю її після обіду, щоб переконати містера Найтлі.
— Авжеж, коли такий галантний молодий чоловік, як містер Френк Черчілль, — сухо зауважив містер Найтлі, — пише такій красуні, як міс Вудхаус, то він, звичайно ж, постарається зробити це якнайкраще, щоб справити належне враження.
Подали обід. Місіс Елтон підхопилася ще до того, як її встигли запросити, і ще до того, як містер Вудхаус устиг подати їй руку, щоби провести до їдальні, заторохтіла:
— Мені що — йти першою? Так соромно, що мені завжди доводиться йти першою.
Бажання Джейн самій забирати свої листи не пройшло повз увагу Емми. Вона все чула і все бачила; і їй було цікаво, чи принесла сьогоднішня вранішня прогулянка під дощем новий лист. Емма здогадувалася, що принесла: Джейн ніколи б не здійснила цього «походу», якби не була впевненою, що робить це не надаремно, що обов'язково отримає звістку від дорогої її серцю людини. Їй здалося, що сьогодні Джейн виглядала щасливішою, ніж зазвичай: і колір її обличчя був кращим, і настрій.