Емма воліла, щоб її не ставили на одну дошку з усякими там місіс Елтон, місіс Перрі та місіс Коул, які пролізуть у будь-яку шпарину; не хотіла вона також, аби для неї робився якийсь виняток, тож скорилась і тільки й зробила, що поцікавилась у міс Бейтс апетитом і дієтою її племінниці, котрій вона так хотіла допомогти. Стосовно цього сердешна міс Бейтс була дуже засмученою та дуже балакучою: Джейн не їсть майже нічого, хоча містер Перрі порекомендував поживну їжу; але все, що вони їй тільки не пропонували — а з такими турботливими сусідами їм усього вистачає, — видається їй несмачним.
Діставшись додому, Емма відразу ж покликала економку, щоб та пошукала в комірчині чого-небудь смачного; і незабаром міс Бейтс надіслали певну кількість арроруту якості надзвичайно високої, супроводжувану запискою з дружніми запевненнями. Через півгодини аррорут повернули в супроводі численних подяк з боку міс Бейтс, бо «бідолашна Джейн не заспокоїлася, доки його не відіслали назад; вона не їсть такого, більше того — вона наполягала, щоб переказали, що їй нічого не потрібно».
Коли трохи згодом Еммі розповіли, що бачили, як Джейн Ферфакс прогулювалася луками віддалік від Гайбері того ж дня, коли під приводом нездужання вона так безапеляційно відмовилася проїхатися з нею в кареті, у неї вже не залишилося ніяких сумнівів. Склавши докупи все побачене й почуте, вона зрозуміла, що Джейн рішуче налаштувалася не приймати ніяких послуг саме від неї. Їй стало сумно, дуже сумно. Їй було неймовірно гірко за людину, незавидне становище якої здавалося ще гіркішим від такої дратівливості, непослідовності дій і явної неадекватності можливостей. Емму глибоко пригнічувало те, що так бездумно погребували її щирими почуттями і визнали недостойною бути подругою; але її втішало те, що наміри її були щирими та добрими, те, що вона могла сказати собі: якби містер Найтлі був утаємничений в усі її спроби допомогти Джейн Ферфакс чи навіть заглянути їй у душу, то він не побачив би там нічого такого, за що їй можна було б дорікнути.
Розділ 10
Якось уранці, приблизно через десять днів після смерті місіс Черчілль, Емму покликав донизу містер Вестон, котрий «не міг і п'яти хвилин зачекати і хотів перемовитися саме з нею». Він зустрів її на вході до передпокою і, ледь привітавшись із нею нормальним голосом, одразу стишив його так, аби не чув її батько, і спитав:
— Ви можете зайти сьогодні вранці до Рендоллза в будь-який час? Будь ласка, якщо можете — зайдіть. Вас хоче бачити місіс Вестон. Їй необхідно вас побачити.
— Вона що, нездужає?
— Та ні, зовсім ні — просто трохи схвильована. Місіс Вестон могла би приїхати до вас каретою, але вона воліє побачитися з вами наодинці, і ви розумієте — чому. — Кивнувши в бік її батька. — Гм! Тож ви прийдете?
— Неодмінно. Якщо хочете — то можу й зараз. Неможливо відмовити, коли ви так просите. Але що могло трапитися? Вона й справді не захворіла?
— Повірте моєму слову, але більше нічого не питайте. З часом про все дізнаєтеся. Це надто неординарна справа! Але — т-с-с-с! Тихіше!
Навіть Еммі неможливо було збагнути, що все це означало. З його вигляду можна було судити, що сталося щось дійсно важливе; але оскільки з її подругою нічого не трапилося, то вона спробувала взяти себе в руки, домовилася з батьком, що піде прогуляється, і незабаром, вийшовши з будинку, попрямувала швидкою ходою разом із містером Вестоном до Рендоллза.
— А тепер, — мовила Емма, коли вони відійшли достатньо далеко від воріт, — скажіть мені, містере Вестон, що все-таки трапилося?