Із приводу першого випадку вона, трохи подумавши, обережно поставила таке запитання: — А може… а може бути так, що, питаючи про твої сердечні уподобання, містер Найтлі робив натяк на містера Мартіна — може, він мав на увазі інтерес містера Мартіна?
Але Гаррієт задерикувато відкинула таке припущення.
— Містер Мартін?! Боже борони! Ніхто й гадки не мав про містера Мартіна. Не така я тепер простачка, щоби побиватися за містером Мартіном чи давати підстави підозрювати мене в цьому.
Виклавши свої свідчення, Гаррієт звернулася до своєї дорогої міс Вудхаус, аби та сказала, чи має вона якісь підстави для сподівань.
— Раніше я б ніколи не наважилася про це подумати, — сказала вона, — коли б не ви. Це ви сказали, щоб я придивлялася до нього і брала приклад із його поведінки, — тож я так і вчинила. Але тепер мені починає здаватися, що я можу бути гідною його; і якщо я стану його обраницею, то було б чудо з чудес.
Ця промова викликала болісні почуття, і були вони такими сильними, що Еммі довелося докласти чималих зусиль, аби спромогтися на отаку відповідь:
— Гаррієт, єдине, що я можу сказати, це те, що містер Найтлі буде останнім, хто дозволить собі демонструвати якійсь жінці почуття сильніші, ніж він має насправді.
Здавалося, що Гаррієт готова була обожнювати свою подругу за таку обнадійливу фразу. Від бурхливих виявів захвату і вдячності, котрі в цьому випадку перетворилися б на жахливі тортури, Емму врятував звук батькових кроків. Він прямував через залу. Гаррієт почувалася надто збудженою, щоб із ним зустрічатися. Вона не встигне взяти себе в руки — і містер Вудхаус розхвилюється, тому краще їй піти. Тож за енергійного сприяння своєї подруги вона вийшла через інші двері. Тільки-но вона вийшла, в Емми вирвалося мимоволі: «О Господи! Краще б я ніколи її не зустрічала!»
Решти дня і вечора, що прийшов йому вслід, не вистачило Еммі для роздумів. Вона почувалася зовсім спантеличеною, перебувала в сум'ятті від усього того, що звалилося на неї за останні декілька годин. Кожна мить приносила нову несподіванку, і кожна несподіванка несла з собою приниження. Як у всьому цьому розібратися?! У чому причина того самообману, який вона напустила на себе і серед якого жила?! Які жахливі помилки, яке засліплення розуму і серця! Вона то сиділа непорушно, то походжала — і в кімнаті, і серед чагарників; і в кожному місці, кожному положенні усвідомлювала, що вся її поведінка була хиткою і непослідовною: вона піддавалася принизливому впливу інших людей, ще принизливіше піддавалася впливу власних ілюзій; Емма вирішила, що вона — людина вкрай нещасна і що з цього дня життя її буде являти суцільне нещастя.
Спочатку була спроба зрозуміти власну душу — і зрозуміти добре. Для цієї мети було витрачено всі вільні від догляду за батьком хвилини, кожний момент мимовільного безділля.
Відколи містер Найтлі став таким дорогим для неї, про що свідчило тепер кожне її почуття? Коли почався його вплив, саме оцей вплив? Коли йому вдалося досягти такої міри її симпатії, яку вдалося колись — хоч і ненадовго — досягти Френку Черчіллю? Пригадуючи минуле, вона порівняла цих двох чоловіків — такими, якими їх завжди оцінювала відтоді, як познайомилася з останнім із них. Вона мусила зробити це значно раніше, але — який жаль! їй ніколи раніше не спадало на думку порівнювати! Вона збагнула, що завжди вважала містера Найтлі незрівнянно вищим за інших, завжди його увага і повага були для неї безкінечно дорогими. Вона побачила, що, переконуючи себе в протилежному, фантазуючи, чинячи на зло, перебувала під впливом самообману, зовсім не прислухалася до власного серця — коротше кажучи, ніколи по-справжньому не любила Френка Черчілля взагалі!