Виявилося, що містер Найтлі зовсім не підозрював про той великий вплив, що він має на Емму. Він приєднався до неї під час її прогулянки серед чагарників зовсім не для того, щоб цим впливом скористатись, а пішов за нею тому, що його турбувала її можлива реакція на новини про заручення Френка Черчілля, не переслідуючи при цьому ніякого власного інтересу, ніякого власного інтересу взагалі; він просто сподівався — якщо вона дозволить йому — розрадити її і вгамувати біль. Усе інше — це була гра моменту, безпосередній вплив почутого на його душу. Її запевнення в цілковитій байдужості до Френка Черчілля, в тому, що серце її вільне, викликали у нього радісне схвилювання й породили надію на те, що з часом йому, можливо, вдасться завоювати її прихильність; проте це не була надія на теперішнє; у той нетривалий момент, коли почуття взяли гору над розважливістю, він лише хотів почути, що йому не забороняють такої спроби. Тим більше захоплюючими стали для нього ті радісні перспективи, що поступово відкрилися йому в ході їхньої розмови. Виявилося, що він уже має ту прихильність, яку тільки збирався просити дозволу прагнути! Всього лише за півгодини він пройшов від стану повної душевної пригніченості до чогось настільки схожого на абсолютне щастя, що іншого ймення дати цьому не можна було!
Переміна, що відбулася в її душі, була такою ж самою. Ці півгодини дали кожному з них безцінну впевненість у тому, що їх кохають, однаковою мірою звільнили кожного з них від незнання, ревнощів та недовіри. З його боку це були задавнені ревнощі, давні, як його суперник, чи навіть як одні лише очікування на його приїзд — приїзд Френка Черчілля. Він покохав Емму і почав ревнувати Френка Черчілля приблизно в один і той же час, причому, мабуть, саме почуття ревнощів одкрило йому очі на його кохання. Саме ревнощі до Френка Черчілля змусили його податися до Лондона. Вилазка до Бокс-хілла була останньою краплею. Йому вже несила було знову й знову споглядати оті відверто заохочувані залицяння. Він поїхав, аби навчитися бути байдужим. Але виявилося, що він поїхав не туди, куди треба. Будинок його брата повнився домашнім щастям; роль жінки в домі була дуже важливою, а Ізабелла надто сильно нагадувала Емму, відрізняючись лише разючою відсутністю тих якостей, котрі так яскраво виявлялися в її сестрі, яку він часто згадував і яку б усе одно не зміг забути, якби навіть пробув там довше. Додому він їхав під дощем, а прийшов до них відразу ж після обіду, щоб побачити, як найулюбленіша і найдорожча йому людина, бездоганна, попри всі свої недоліки, переживе останню новину.
Він застав її схвильованою й засмученою. Ну й падлюка ж цей Френк Черчілль! І тут вона заявляє, що ніколи його не кохала. Виявилося, що Френк Черчілль не такий уже й безнадійний негідник. А коли вони повернулися до будинку, то це вже була його Емма — і душею, і тілом; тож коли б Френк Черчілль спав йому на думку саме в той момент, то, мабуть, він би видався йому вельми добропристойним чолов'ягою.
Розділ 14
Почуття, що з ними Емма повернулася в будинок, були абсолютно протилежними тим, з якими вона його покидала! Тоді вона сподівалась лише на деяке полегшення своїх страждань, а поверталася, вся тріпочучи від щастя і надіючись, що це щастя лише зросте, коли солодкий трепет минеться.
Вони сіли чаювати — та сама компанія навколо того самого столу. Як часто збиралися вони отак раніше! І як часто раніше їхні погляди зупинялися на тих самих кущах і тій самій галявині, спостерігаючи їхній так само чудовий вигляд у променях сонця, що хилилося до горизонту! Але ніколи раніше не було такого стану душі, ніколи не було такого настрою; тож Еммі довелося докласти певних внутрішніх зусиль, аби знову стати такою ж дбайливою господинею чи навіть просто турботливою дочкою.
Бідолашний містер Вудхаус і не підозрював про ту змову проти нього, що визрівала в серці чоловіка, якого він вітав із такою необачною сердечністю і в якого так турботливо питав, чи не застудився той під час поїздки верхи під дощем. Якби він міг знати, що коїться в того в серці, то точно перестав би турбуватися про стан його легенів; але не маючи і щонайменшого уявлення про нещастя, котре насувалося, зовсім не помічаючи нічого незвичного у вигляді обох, він спокійно переповідав їм усі ті новини, що розповів йому містер Перрі, і з великою мірою самовдоволення говорив собі й говорив, абсолютно не підозрюючи, про що вони могли йому розповісти у свою чергу.