Їй здалося, що наше заручення є джерелом страждань і каяття для нас обох: вона розірвала його. Я отримав цього листа в той самий ранок, коли померла моя бідолашна тітка. Відповідь була готова вже через годину, але через сум'яття, що панувало в моїй голові, і через безліч турбот, які раптово на мене звалилися, мій лист, замість того, щоб бути відправленим із рештою пошти того ж ранку, чомусь опинився замкнений у шухляді мого столу, і я, вирішивши, що написав для неї достатньо багато (хоча написав усього лише кілька рядків), дещо заспокоївся й зовсім нічого не підозрював. Відсутність її швидкої відповіді трохи збентежила мене, але я придумав для неї якесь виправдання, і взагалі — я був надто зайнятий і — сказати правду? — надто радий моїм несподіваним перспективам, аби бути прискіпливим. Ми перебралися до Віндзора, а через два дні я отримав від неї пакунок — вона повернула мені всі мої листи! Супроводжувальна записка містила кілька рядків, у яких вона висловлювала свій невимовний подив, що не отримала відповіді на свій останній лист. Крім того, вона додала, що оскільки мовчання з мого боку є надто красномовним, аби зрозуміти його неправильно, і оскільки тепер було б однаково бажано для нас обох якомога швидше розірвати заручини, то вона, користуючись послугами такого надійного закладу, як пошта, повертає мені всі мої листи і просить протягом тижня повернути до Гайбері її власні, якщо я маю їх під рукою, а якщо ні — то після зазначеного терміну надіслати їх на вказану нею адресу; коротше кажучи, я витріщився від здивування, бо побачив адресу місіс Смоллрідж, яка мешкала поблизу Брістоля. Я знав цю родину, знав це місце, знав про них усе, і тому відразу збагнув, що її чекає. Її вчинок був у повній відповідності з притаманною їй рішучістю характеру, а те, що вона ані словом не обмовилася про свої плани в попередньому листі, зайвий раз свідчило виявлену нею делікатність. Ні за що на світі не стала б вона погрожувати мені. Уявіть собі моє потрясіння, уявіть, як я побивався з приводу помилок пошти (доки не виявив власну помилку)! Що я мав робити? Лише одне: мав поговорити зі своїм дядьком. Без його схвалення я не мав надії, що мене знову будуть слухати. Тож я переговорив із ним; обставини склалися на мою користь; недавня сумна подія пом'якшила його гордовитість, і він погодився зі мною навіть раніше, ніж я сподівався; бідолаха! Наприкінці він тільки тяжко зітхнув і висловив сподівання, що, одружившись, я буду таким же щасливим, як і він колись. Мені подумалося, що моє щастя буде зовсім іншого ґатунку. Ви, мабуть, хочете пожаліти мене за те, що я пережив, доки розповідав йому суть справи і доки, мучачись невизначеністю, чекав на відповідь, коли на карту було поставлено все? Не треба, не поспішайте жаліти мене, бо на той час я ще не приїхав до Гайбері й не встиг побачити, якою хворою вона зробилася через мене. Не жалійте мене, бо ви не знаєте, який виснажений і хворий вигляд вона мала. Я прибув до Гайбері саме в той час, коли, знаючи, як пізно вони снідають, я з великою впевненістю сподівався застати її саму. І дійсно, я уник розчарування; я також уник розчарування од результатів своєї поїздки. Мені довелося довго її умовляти, щоб розвіяти таке зрозуміле й таке справедливе обурення з її боку. Але мені вдалося це зробити; ми помирилися, ми дорогі одне одному, ми кохаємо одне одного сильніше, ніж будь-коли, і більше ніколи жодне непорозуміння не затьмарить наших стосунків. А тепер, моя шановна пані, я відпускаю вас; вибачте, але зробити це раніше я не міг. Тисяча подяк вам за ту доброту, що ви її завжди мені виявляли, і мільйон подяк — за ту увагу, яку ви приділите їй; я певен, що ви зробите це за велінням вашого серця. Якщо вам здається, що в якомусь сенсі я отримав більше щастя, ніж заслуговував, то я з вами цілком згоден. Недаремно міс В. називає мене улюбленцем долі. Сподіваюся, що вона має рацію. В одному відношенні доля дійсно всміхнулася мені: в тому, що я можу підписати цього листа, як