— Ах, міс Вудхаус, як жаль, що мені не можна записати цю прекрасну шараду до свого альбома! Вона була б найкращою, я точно знаю.
— Ти можеш вилучити останні два рядки і сміливо переписати решту, ніхто тобі й слова не скаже.
— Ой! Та ці ж два рядки…
– Є найкращими з усіх. Безперечно, але — чисто для приватної насолоди; от і насолоджуйся ними наодинці. Від того, що ти їх пропустиш, нічого з ними не станеться. Двовірш залишиться двовіршем, зміст його також не зміниться. Але коли його вилучити, то спрямованість на конкретну особу зникне повністю, і залишиться гарненька галантна шарада, придатна для будь-якої збірки. Повір мені, йому не сподобається, коли проігнорують його палкі почуття, а ще більше — його шараду. Поета, що кохає, слід заохочувати або в обох сферах відразу, або в жодній. Дай-но мені альбом, і я запишу її так, що вона не буде асоціюватися з тобою.
Гаррієт мовчки погодилася, хоча її розум ніяк не міг розділити ці дві частини, і вона не почувалася певною — чи не занотовує її подруга зізнання в коханні. Шарада видавалася надбанням занадто цінним, аби навіть незначною мірою бути виставленою напоказ.
— Ця книга ніколи не покине моїх рук, — мовила вона.
– І прекрасно, — відповіла Емма, — бажання цілком природне; і чим довше воно триватиме, тим більшою втіхою це буде для мене. Та ось іде мій тато: ти не проти, щоб я прочитала шараду йому? Це зробить йому таку приємність! Йому подобаються такі речі, а особливо ті, в яких робиться комплімент жінці. До всіх нас він ставиться з почуттям щонайніжнішої галантності! Ти просто мусиш дозволити зачитати йому цю шараду.
На обличчі Гаррієт не відбилося особливого ентузіазму.
— Моя люба Гаррієт, тобі не слід так перейматися цією шарадою. Зациклившись на ній і зробивши поспішні висновки чи вбачивши в ній більше, ніж сказано, або навіть абсолютно все, що тобі хотілося б, ти можеш неналежним чином видати свої почуття і потрапити у смішне становище. Не треба надавати надмірного значення такому невеличкому вияву захоплення. Якби він бажав таємності, то не залишив би цей аркуш, коли я була поруч; навпаки — він навіть підсунув його до мене, а не до тебе. Не треба так серйозно ставитися до цього випадку. Містер Елтон і так має достатньо стимулів, аби продовжувати висловлювати свої почуття і втілювати свої наміри, отже, для його заохочення нам зовсім не потрібно зітхати й проливати сльози замилування над цією шарадою.
— Ой, ні-ні — сподіваюсь, що я не потраплю з нею у смішне становище. Чиніть на власний розсуд.
Увійшов містер Вудхаус і дуже швидко знову повернув розмову до цієї теми неодноразовим повторенням свого звичного запитання:
— Ну що, мої любі, як ваші успіхи з альбомом? Записали що-небудь новеньке?
— Авжеж, татусю, ми дещо маємо, дещо зовсім свіже, і можемо тобі це прочитати. Сьогодні вранці на столі було знайдено аркуш (ми подумали — мабуть, якась фея загубила), із прегарною шарадою, котру ми щойно переписали.
Вона прочитала йому вірша так, як він завжди любив — повільно і виразно, декілька разів підряд, з поясненням кожної частини по мірі її прочитання. Як Емма і передбачала, він отримав надзвичайне задоволення, особливо від слів на адресу дами.
— Дуже влучно сказано. Істинна правда. «Ув очах томливих». Моя люба, ця шарада така мила й гарна, що мені неважко здогадатися, яка фея її згубила. Окрім тебе, Еммо, ніхто не здатен так добре написати.
Емма тільки кивнула головою і всміхнулася. Містер Вудхаус трохи подумав і додав, ніжно зітхнувши:
— Зовсім неважко помітити, в кого ти вдалася! Твоя люба матінка була такою тямущою в усіх цих речах! Мені б її пам'ять! А я — так нічого не пам'ятаю, навіть оту загадку, про яку вам говорив. Можу лише пригадати першу її строфу, але ж їх там декілька!
Оце і все, що я в змозі з неї пригадати — а вона ж уся така дотепна! Але, люба моя, здається, ти казала, що ви її вже записали?
— Так, татусю, вона записана на другій сторінці. Ми переписали її з «Витягів із красного письменства», автор цієї загадки — Гаррік, ви ж знаєте.
— Еге ж, істинна правда. Так хочеться ще щось звідти пригадати.