— Це така втіха, що про племінників та племінниць ми думаємо однаково. Стосовно ж дорослих наші думки інколи дуже різняться. Гадаю, однак, що по відношенню до цих дітей у нас ніколи не буде розбіжностей.
— Коли б ви так широко користувалися своїми природними імпульсами в оцінці дорослих і так мало залежали у своїх стосунках з ними від ваших фантазій і примх, як це у вас буває по відношенню до дітей, то наші думки завжди збігалися б.
— Ну звичайно ж, — розбіжності між нами завжди є наслідком моєї неправоти.
— Авжеж, — сказав він із усмішкою, — і для цього є вагомі підстави. Коли ви народилися, мені було шістнадцять років.
— Суттєва різниця, нічого не скажеш, — відповіла Емма, — певна річ, що в той період нашого життя я значно поступалася вам у здатності до оцінок; та чи не трапилося так, що за двадцять один рік наші точки зору стали значно ближчими?
— Так — набагато ближчими.
— Але все одно не настільки близькими, щоб дати мені шанс мати рацію тоді, коли наші погляди різняться.
— Я і досі переважаю вас своїми шістнадцятьма роками життєвого досвіду, а також тим, що я — не гарненька жінка і не зіпсоване дитя. Годі вам, моя люба Еммо, будьмо друзями і облишмо цю тему. А ти, маленька Еммочко, скажи своїй тітоньці, щоб та не давала тобі поганих прикладів і не навчала згадувати минулі чвари; а ще скажи, що, може, вона і буде мати рацію колись, але нині вона явно помиляється.
— Як слушно сказано! — вигукнула вона, — істинна правда. Еммочко, зростай кращою жінкою, ніж твоя тітка. Будь незрівнянно розумнішою і незрівнянно менш марнославною. Ще кілька слів, містере Найтлі, і ми знову посваримося. Доки йшлося про добрі наміри, ми обоє мали рацію. Мушу сказати, що життя поки що не продемонструвало хибності моїх аргументів. Хотілося б тільки знати, що містер Мартін не надто сильно переживає і журиться.
— Сильніше не буває, — почулася коротка і вичерпна відповідь.
— Он як! Що ж, дуже жаль. А тепер потиснемо одне одному руки.
Тільки вони встигли це зробити, до того ж — із неабиякою сердечністю, як з'явився Джон Найтлі; вони обмінялися привітаннями в чисто англійському стилі: «Здрастуй, Джордже» — «Здоров був, Джоне», приховавши під незворушністю, що скидалася на байдужість, глибоку прихильність, котра в разі потреби спонукала б кожного з них зробити все для блага іншого.
Вечір минав у тихих розмовах, оскільки містер Вудхаус цього разу полишив карти заради того, щоб поговорити щиросердо зі своєю любою Ізабеллою, і невеличке товариство природним чином розділилося на дві групи: з одного боку — він із дочкою, а з іншого — брати Найтлі. Обговорювані ними теми були зовсім різними і майже не перетинались, а Емма час від часу приєднувалася до тієї чи іншої групи.
Брати обговорювали свої турботи і плани, але головним чином це стосувалося старшого з них, котрий був людиною набагато більш компанійською і завжди любив поговорити. Як мировий суддя, він часто консультував Джона з якогось аспекту законодавства або принаймні розповідав про цікаві випадки зі своєї практики; як хазяїн, що тримає родинну ферму в Донвеллі, він мав повідомити, чим буде засіяне кожне поле наступного року, а також поділитися усіма тими місцевими новинами, що можуть зацікавити брата, котрий теж прожив у Донвеллі більшу частину свого життя і відчував до нього сильну прихильність. План стічної канави, ремонт паркану, повалення дерева, призначення кожного акру під пшеницю, ріпу чи ярові зернові — все це викликало у Джона настільки жвавий інтерес, наскільки дозволяла його стриманіша вдача, а коли його брат про щось і забував розповісти, то про це розпитувалося тоном, близьким до нетерплячого.
А поки вони ось так розмовляли, зраділий містер Вудхаус виливав душу своїй дочці потоком приємних співчуттів та ніжних пересторог.
— Моя сердешна Ізабелло, — мовив він, з любов'ю взявши її за руку і на хвилину перервавши її клопоти з якимось із п'яти малюків. — Ти так давно, так давно тут була, що просто жах! Після поїздки, напевне, почуваєшся зовсім змореною! Люба моя, тобі слід рано лягти спати — а перед цим я раджу тобі з'їсти трохи вівсянки. Давай разом з'їмо по мисочці. Люба Еммо, може, всім запропонувати з'їсти трохи рідкої вівсянки?
Емма нічого подібного пропонувати не збиралася, бо прекрасно знала, що ні її, ні братів Найтлі тут переконати було неможливо, і тому наказала принести лише дві миски. Ще деякий час містер Вудхаус співав хвалу вівсянці, потім висловив здивування тим фактом, що не всі її щовечора їдять, і нарешті з глибокодумним виглядом мовив: