Емма з прикрістю виявила, що її наміри на деякий час забути про містера Елтона не справдилися, бо він чомусь опинився поруч із нею після того, як усі розсілися. І не тільки торкався її ліктя, а й набридливо виставляв перед нею свою радісну фізіономію, запопадливо звертаючись до неї з кожного приводу; тим часом їй важко було позбутися думок про його дивну байдужість до Гаррієт. Вона не могла забути про нього, бо він поводився так, що внутрішній голос не міг не питати її: «А може, мій зять дійсно має рацію? Може, цей чоловік і справді починає переносити свої почуття з Гаррієт на мене? Неймовірний абсурд!» Однак він так турбувався, щоб їй було тепло, так активно розпитував про її батька і висловлював таке захоплення місіс Вестон, а потім із такою ревністю і такою необізнаністю почав вихваляти її малюнки, що і дійсно був дуже схожий на людину, яка ось-ось зізнається в коханні. Їй довелося докласти чималих зусиль, щоб у відповідь на такий вилив почуттів утриматися в рамках гарних манер. Заради самої себе їй не варто було виявляти грубість, заради ж Гаррієт — сподіваючись, що все ще владнається, — вона почала поводитися підкреслено ввічливо. Однак це далося їй нелегко, бо саме в розпал тих нісенітниць, які плів містер Елтон, інші говорили про дещо цікаве, про що і їй дуже хотілося б послухати. Вона почула достатньо, аби зрозуміти, що містер Вестон розповідав якісь новини про свого сина; вона почула, як слова «мій син» і «Френк» були мовлені декілька разів підряд; а з перехоплених уривків мовленого здогадалася, що містер Вестон розповідав про майбутній візит свого сина, котрий ось-ось мав відбутися. Але поки їй вдалося угамувати містера Елтона, ця тема була повністю полишена і тому будь-яке питання, котре б до неї повертало, було б недоречним.
Сталося так, що, попри твердий намір Емми ніколи не виходити заміж, щось було в імені містера Френка Черчілля і в уявленні про нього таке, що завжди викликало її інтерес. Їй часто спадало на думку — особливо після одруження його батька з міс Тейлор — що коли б їй уже довелося вийти заміж, то він якраз підійшов би їй за віком, вдачею і становищем. Виходило так, що, являючи немов сполучну ланку між двома родинами, він самою долею був призначений саме для неї. Їй здавалося, що всі, хто їх знали, не могли не думати про можливість такого шлюбу. В тому, що містер і місіс Вестон теж думали про таку можливість, вона не сумнівалась анітрохи; і хоча не збиралася під впливом Френка Черчілля чи під впливом когось іншого міняти свій дуже зручний і вигідний незаміжній статус на якийсь інший, котрий, на її думку, неодмінно був би гіршим, їй усе одно дуже хотілося з ним зустрітися. Еммі здавалося, що він обов'язково їй сподобається, а вона — йому (ну хоч трохи!); вона тішилася думкою про те, що в уяві їхніх друзів вони постають подружньою парою.
При подібних її думках залицяння містера Елтона були катастрофічно невчасними й недоречними; але їй вдавалося виглядати дуже ввічливою, хоча насправді вона була сильно роздратованою. Емма заспокоювала себе тим, що залишок вечора ніяк не зможе минути без того, щоб ця сама тема — або ж її суть — не виникла знову з ініціативи щиросердого містера Вестона. Так воно й сталося: коли їй поталанило позбутися містера Елтона і вона опинилася за обіднім столом поруч із містером Вестоном, той скористався першою ж вільною од виконання своїх обов'язків гостинного господаря хвилиною, першим же перепочинком після нарізання сідла барана, щоби сказати їй:
— До потрібної кількості не вистачає лише двох людей. Хотілося б мені бачити тут іще двох: вашу гарненьку подружку, міс Сміт, і мого сина — отоді я б міг сказати, що ми маємо якраз потрібну кількість гостей. Ви, мабуть, не чули, як у вітальні я розповідав, що ми очікуємо на приїзд Френка? Сьогодні вранці я отримав од нього листа, де він каже, що буде в нас через два тижні.
Емма висловила задоволення саме тією мірою, яку допускали правила гарного тону, і цілковито погодилась із тим твердженням, що для повноти їхньої компанії не вистачає лише містера Френка Черчілля і міс Сміт.
— Він збирається приїхати до нас іще з вересня, — продовжив містер Вестон. — У кожному листі Френк багато про це писав; але він не може розпоряджатися власним часом. Йому доводиться догоджати тим, кому догоджати треба неодмінно і кому, між нами кажучи, інколи можна догодити лише за рахунок численних поступок і пожертв. Але зараз я вже не сумніваюся, що він буде в нас десь на другому тижні січня.
— Уявляю, як ви зрадієте! А місіс Вестон так не терпиться познайомитися з ним, що вона, напевне, зрадіє так само, як і ви.