— Любий, віддай розпорядження, щоб карету подали негайно, — сказала вона. — Гадаю, що коли ми вирушимо негайно, то нам іще вдасться проїхати; у найгіршому разі я зможу вийти з карети і піти пішки. Мені зовсім не страшно. Я здатна подолати навіть половину шляху. Ти ж знаєш, що вдома зможу перевзутися. Від таких прогулянок я не застуджуюсь.
— Та невже! — відповів її чоловік. — Тоді це — найдивовижніша у світі річ, бо взагалі-то ти застуджуєшся від усього. Ви тільки подумайте — йти додому пішки! Гарненько ж ти взута, щоб іти додому, нічого не скажеш. Коням — і тим буде непереливки.
Ізабелла звернулася за підтримкою до місіс Вестон. Та була обома руками «за». Потім Ізабелла підійшла до Емми; але Емма ще плекала надію, що всі вони зможуть проскочити; не встигло обговорення скінчитись, як містер Найтлі, котрий вийшов із кімнати відразу ж після першого повідомлення свого брата про сніг, знову повернувся й розповів, що виходив надвір подивитися погоду і пересвідчився, що будь-які перешкоди для їхнього повернення додому відсутні, коли б вони не забажали, можна їхати — зараз чи через годину. Він виходив аж за алею і трохи пройшовся по дорозі, що веде до Гайбері — ніде глибина снігу не була більшою за півдюйма, а в багатьох місцях він ледве прикривав землю. Наразі подекуди ще падають окремі сніжинки, але хмари вже рідшають і всі ознаки вказують на те, що непогода скоро припиниться. Він бачився з кучером, і вони обидва зійшлися на тому, що боятися нічого.
Ця добра звістка принесла Ізабеллі величезне полегшення, для Емми вона також була не менш приємною, бо батько одразу ж заспокоївся настільки, наскільки дозволяли його слабкі нерви; але збурену тривогу вже не можна було вгамувати настільки, щоб він — продовжуючи залишатися в Рендоллзі — міг почуватися зовсім спокійно. Він удовольнився тим, що наразі повертатися додому було безпечно, але ніщо не могло переконати його в тому, що залишатися — так само безпечно; і доки інші на всі лади до чогось закликали і щось рекомендували, містер Найтлі та Емма вирішили справу кількома стислими фразами:
— Ваш батько все одно хвилюватиметься; чому ви не їдете?
— Я готова, якщо готові інші.
— Мені подзвонити?
— Так, прошу.
Отож містер Найтлі подзвонив і наказав подати карети.
Пройде небагато часу — сподівалася Емма — і одного її неспокійного попутника доправлять до власного будинку, де в нього буде змога прийти до тями і протверезіти, а другий — припинить нервувати і знову набуде душевного спокою після сповненого тягот візиту.
Подали карети: дійти до власного екіпажу і сісти в нього містеру Вудхаусу, котрий у таких випадках завжди був об'єктом першочергової уваги, дбайливо допомогли містер Найтлі і містер Вестон, але ніякі сказані ними слова не заспокоювали його; він знову непокоївся, бачачи сніг, який продовжував падати, і виявивши той прикрий факт, що надворі стояла ніч набагато темніша, ніж він очікував. Він боявся, що повертатися буде дуже важко, боявся, що це не сподобається бідолашній Ізабеллі. А тут іще сердешна Емма в кареті позаду. Він не знав, як їм найліпше вчинити. Їм слід якомога ближче триматися разом — і поговорити з Джеймсом, і наказати йому їхати дуже повільно, не відриваючись од другої карети.
Ізабелла сіла в екіпаж слідом за батьком, а Джон Найтлі, забувши, що він має їхати не з ними, сів разом із нею — що було цілком природно. Отож Емма, яку супроводжував до другої карети містер Елтон, виявила, коли він всівся поруч, що дверцята — як і належить — за ними зачиняють і що їх очікує поїздка тет-а-тет. Коли б не підозри, які він викликав того ж дня, то ця поїздка стала б не тимчасовою неприємністю, а задоволенням; вона б поговорила з ним про Гаррієт, і три чверті милі промайнули б непомітно. Але після того, що сталося, вона воліла б не їхати разом. На думку Емми, містер Елтон випив у гостях забагато доброго вина, і тому вона побоювалася, що дорогою він верзтиме дурниці.
Щоб якомога сильніше стримати його власною поведінкою, вона тут же приготувалася до витончено-спокійної та серйозної розмови про погоду і про ніч; але не встигла почати, не встигли вони минути ворота і приєднатися до іншої карети, як містер Елтон різко обірвав її на півслові і схопив за руку, вимагаючи уваги. Користуючись неоціненною нагодою, він почав несамовито признаватись їй у коханні, висловлюючи почуття, — про які вона, напевно ж, здогадувалася, — зі страхом і обожненням сподіваючись на взаємність і виказуючи готовність померти, якщо йому відмовлять, але тішачи себе тим, що його палка прихильність, його незрівнянне за своєю силою кохання та неземна пристрасть не могли не вплинути на неї; коротше кажучи, він рішуче налаштований на те, що вона, поставившись серйозно до його слів, якнайскоріше пристане на його пропозицію. Отже, це дійсно було так. Не відчуваючи ані найменших докорів сумління, не вибачаючись і не надто ніяковіючи, містер Елтон, колись закоханий у Гаррієт, тепер освідчувався їй. Вона намагалася зупинити його, але марно; він уперто продовжував, доки не виговорився. Якою б роздратованою вона не була, усвідомлення характеру ситуації змусило Емму стримати свої почуття, коли нарешті у неї з'явилася можливість говорити. Їй здавалося, що це глупство наполовину пояснювалося сп'янінням, і тому сподівалася, що воно незабаром минеться. Вона відповіла напівсерйозно і напівграйливо, сподіваючись, що це найліпшим чином відповідатиме тому половинчастому станові, в якому перебував містер Елтон: