Міс Вудхаус, як і належить, дала згоду; а потім, пересвідчившись, що нічого цікавого місіс Коул уже не скаже, перемістила свою увагу на Френка Черчілля.
— Чому ви посміхаєтеся? — спитала вона.
— А ви чому посміхаєтеся?
— Я? Мабуть, радіючи з того, що полковник Кемпбелл такий багатий та щедрий. Він зробив дуже гарний подарунок.
— Дуже гарний.
— Мені дивно, що цього не сталося раніше.
— Мабуть тому, що міс Ферфакс тут ніколи не була так довго раніше.
— А може, полковник не давав їй грати на їхньому інструменті — і тепер він, напевне, стоїть собі зачинений і всіма забутий у Лондоні.
— Кемпбелли мають рояль, і полковник міг подумати, що для будинку місіс Бейтс він буде завеликим.
— Що б ви не казали, але у вас на обличчі написано, що ваші думки з цього приводу дуже схожі на мої.
— Не знаю, не знаю. Вам не здається, що ви робите мені завелику честь, вважаючи мене проникливішим і хитрішим, ніж я насправді є? Я посміхаюся тому, що посміхаєтеся ви; можливо, ми здогадуємося про одне і те ж, але наразі я не бачу підстав для сумнівів. Якщо не полковник Кемпбелл, то хто ж тоді?
— А що ви думаєте з приводу місіс Діксон?
— Місіс Діксон? А що — цілком вірогідно. Чомусь місіс Діксон не спала мені на думку. Вона не гірше за свого батька усвідомлює бажаність для міс Ферфакс такого інструмента. Спосіб, у який було зроблено подарунок, таємничість, бажання здивувати — все це свідчить скоріше про те, що це був задум дівчини, а не літнього чоловіка. Що ж, тоді це місіс Діксон. Я ж казав, що наші здогадки можуть збігатися.
— Коли так, то поширте ваші здогадки, щоб до них потрапив і містер Діксон.
— Містер Діксон? Чудово. А чому б відразу ж не припустити, що це був спільний подарунок від містера і місіс Діксон? Ми ж якось говорили про те, що він — палкий шанувальник її манери гри.
— Так; і те, що ви сказали з цього приводу, підтвердило здогадку, котра спала мені на думку вже давно. Я не збираюся розводитися про добрі наміри містера Діксона чи міс Ферфакс, але я також не можу не підозрювати, що, освідчившись її подрузі, він або мав нещастя закохатись у неї, або дізнався про симпатію до нього з її боку. Можна висловлювати багато припущень, не висловивши при цьому жодного вірного, але я впевнена, що міс Ферфакс мала вагомі підстави обрати поїздку до Гайбері замість того, щоб поїхати з Кемпбеллами до Ірландії. Тут вона приречена на нужденне, сповнене розкаяння життя, там — це було б суцільне задоволення. Що ж до розповідей про необхідність пожити у звичному для неї кліматі, то я розцінюю їх як звичайнісіньке виправдання, не більше. Рідний клімат здатен допомогти влітку, але чим він може зарадити в січні, лютому та березні? Коли здоров'я слабке, то в більшості випадків — і в її випадку, смію твердити, також — набагато кориснішими були б добре протоплені кімнати і ретельно утеплені карети. Я не закликаю вас розділити всі мої підозри та здогадки, хоча саме в цьому ви мене так ввічливо запевняєте, але я щиро кажу вам те, що думаю.
— Що ж, як на мене, то вашим здогадкам не відмовиш у значній правдоподібності. Моя відповідь така: містер Діксон дійсно воліє краще слухати, як грає міс Ферфакс, аніж дивитися на її подругу, це однозначно.
— До того ж, він врятував її життя. Ви коли-небудь чули про це? Під час морського пікніку через якусь несподіванку вона ледь не випала за борт, але він ухопив її.
— Він дійсно врятував її. Я був там — на тому пікніку.
— Он воно як! Та ну? Але ви, звичайно ж, нічого не помітили, бо, здається, чуєте про це вперше. Якби я там була, то неодмінно зробила б для себе певні відкриття.
— Гадаю, що зробили б; але я — особисто я — не помітив нічого, крім того факту, що міс Ферфакс ледь не скинуло у воду і що містер Діксон вчасно схопив її. Це сталося за якусь мить. І хоча подальше потрясіння і збентеження були дуже сильними і такими ж тривалими — здається, минуло не менше півгодини, доки ми всі оговталися, — неможливо було помітити, щоб хтось хвилювався більше за інших, бо збентежені були всі. Однак я не хочу сказати, що ви не зробили б ніяких відкриттів.