Коли вони з Френком уперше побачили міс Ферфакс, то обмінялися промовистими посмішками: найдоречніше було б обійтися без слів. Він сказав Еммі, що йому не терпілося піти з вітальні, — бо страх як не любить засиджуватися подовгу і завжди намагається при нагоді піти першим, — а його батько, містер Найтлі, містер Кокс і містер Коул залишилися там, пожвавлено обговорюючи якісь місцеві справи. А все ж таки йому було досить приємно з ними посидіти, бо в нього склалося про них враження як про компанію людей шляхетних та розумних; і взагалі — Френк із такою теплотою відзивався про Гайбері (вважав, зокрема, що в ньому дуже багато достойних родин), що Емма почала сумніватись: а чи не перестаралась у презирливому ставленні до свого селища. Вона почала розпитувати його про товариство у Йоркширі — чисельність сусідів біля Енскума, і таке інше; з його відповідей стало ясно, що у самому Енскумі подій відбувалося мало, що Черчіллі підтримували стосунки з низкою знатних родин, із яких усі мешкали досить далеко, і що навіть після визначення дати і прийняття запрошення залишався чималий шанс, що місіс Черчілль не буде в такому доброму здоров'ї чи доброму гуморі, щоб їхати. Крім того, виявилося, що вони навмисне уникали візитів до нових людей і що, незважаючи на його власні призначені зустрічі, часом йому не без труднощів і не без енергійних умовлянь удавалося відпроситися в гості чи запросити гостей до себе на вечір.
Емма побачила, що Енскума Френку було мало, а Гайбері, якщо взяти його найкращі риси, і дійсно може задовольнити молодого чоловіка, якому вдома нуднувато. Його вплив в Енскумі був очевидним. Він не вихвалявся, але з розмови само собою виявлялося, що йому вдавалося переконати свою тітоньку навіть тоді, коли чоловік її неспроможний був зробити нічого; а коли Емма, сміючись, підмітила це, то він зізнався, що впевнений у власній здатності — якщо матиме на це час — переконати свою тітку в будь-чому (за винятком хіба що одного-двох питань). Одне з цих питань, стосовно якого його вплив не спрацював, він потім назвав. Колись він дуже хотів поїхати за кордон — йому просто кортіло, щоб його відпустили помандрувати, — але місіс Черчілль навіть слухати про це не захотіла. Це було рік тому. Тепер же, сказав Френк, він почав поступово втрачати це бажання.
Емма здогадалася, що іншим питанням, у якому Френкову тітку неможливо було переконати, було її добре ставлення до його батька.
— Я зробив дуже невтішне відкриття, — сказав він після короткої паузи. — Завтра якраз тиждень мого перебування тут — половина відведеного мені часу. Я і не підозрював, що дні здатні летіти так швидко. Завтра — вже тиждень! А я тільки-но почав отримувати задоволення. Тільки-но встиг познайомитися з місіс Вестон та іншими! Мені видається гидкою сама думка, що колись доведеться-таки їхати!
— От тепер ви, мабуть, пожалкуєте, що витратили один із цих таких нечисленних днів на зачіску.
— Та ні, — відповів із усмішкою Френк, — тут зовсім ні за чим жалкувати. Я не отримаю задоволення від зустрічі з друзями, доки не переконаюся, що маю належний вигляд.
Тепер, коли до кімнати зайшли решта джентльменів, Емма визнала за необхідне перервати розмову з Френком і приділити декілька хвилин містеру Коулу. Коли ж містер Коул відійшов убік і вона хотіла була відновити попередню розмову, то виявилося, що Френк Черчілль пильно придивляється через кімнату до міс Ферфакс, котра сиділа якраз напроти.
— Що трапилося? — спитала Емма.
Френк здригнувся.
— Дякую, що ви відволікли мене, — відповів він. — Мабуть, я вчинив неввічливо, але міс Ферфакс дійсно зробила таку дивну зачіску — таку дуже дивну зачіску, що я не міг відвести від неї очей. Ніколи не бачив нічого екстравагантнішого! Ці кучері! Напевне, це її власна примха. Вона не схожа на всіх інших! Неодмінно підійду і запитаю, може, це якась ірландська мода. Можна? Так, я запитаю — даю слово, що запитаю — а ви прослідкуєте, як вона це сприйме: зашаріється чи ні.