Віктор Єрофеєв
Енциклопедія російської душі
Я ТОБІ КОХАЮ
Охоронці скоса дивилися телевізор. Я пиячив у компанії людей, які добре знають кримінальну ситуацію в місті. Попри інтелігентну зовнішність, я готовий перепити найміцніших мужиків, і три-чотири пляшки горілки за вечір для мене дурниця, хіба що вранці трохи свербить шкіра на животі. Така особливість не раз виручала мене, але іноді призводила до непередбачуваних наслідків, що, власне, й сталося тієї ночі.
Людина при владі сяє нетутешнім світлом. Її впливове лице охоплено відблисками затяжного екстазу. У залі різало очі від начальства. Перепите керівництво силових структур, віце-прем'єри, вожді й гонителі демократії, державники, головні недоумки, реваншисти та інші кремлівські красені гуділи на всю губу.
— У мене бляха краща за твою! — чулися голоси.
Кожен мріяв про бляху.
— Твоя бляха — взагалі не бляха.
— Я щомісяця одержував по чотири бляхи.
— Коли це було!
— А в мене платинова бляха, — сказав котрийсь із них.
Усі замовкли. А я запитав:
— Ви яку бляху маєте на увазі?
Вони покотилися зо сміху.
— У тебе що, взагалі нема бляхи?
— Та немає в мене ніякої бляхи! — розізлився я.
Під ранок їм усім захотілося разом полетіти в космос. «Летіть, голуб'ята», — подумки я помахав їм рукою. Вони мені також запропонували летіти в ролі їхнього літописця, а потім були й інші, не менш привабливі пропозиції. Скінчилося тим, що один із них — здається, найрозумніший (він трохи петрав навіть у літературі) — завів зі мною розмову про таємний бік нашого життя.
— Я тебе читав, і ти мені не подобаєшся, — почав він з нормальною передранковою відвертістю, зі скособоченою краваткою на білій урядовій сорочці. — Але я тобі от що скажу: це зачарована країна.
Я з розумінням гмукнув.
— Бермудський трикутник її й нігтя не вартий. Тут крутіше. Жодні реформи у нас не пройдуть, — запевнив мене провідний реформатор.
Я мовчки вірив йому на слово.
— Був намір знайти об'єднавчу ідею. Знайшлися тільки такі, що роз’єднують. — Він роззирнувся по боках. — Старий заважає.
— Знайдіть кращу, — сказав я.
— Я не про те, — скривився реформатор і, нічого не пояснивши, зібрався був піти, але раптом вигукнув:
— Павле Павловичу!
Підійшов якийсь п’яний Павло Павлович. Зодягнутий у цивільне, проте на вигляд — силовик. Із розхитаною від гірких роздумів щелепою.
— Скажи йому про старого. Він не вірить.
Силовик злякано подивився на начальство.
— Ну, кажи, якщо вже почав, — твердо сказав реформатор.
— Ми називаємо це пересувною чорною дірою, — пересмикнув плечима силовик. — Або лійкою. Словом, хрінотінь.
— Закон зникнення енергії, — пояснив реформатор.
Я завжди тільки вітаю розмови про всіляку нечисть, але не від п’яної влади.
— Метафори, — підказав я.
— Зустрінься з ним, — запропонував реформатор.
— З ким?
— Зі старим. Павло Павлович організує.
— Засмоктує, — ошкірився Павло Павлович, показуючи погані зуби упереміж із золотими. — Гірше за тарілку.
— Я не працюю на уряд, — примирливо попередив я.
— Особисте прохання, — наголосив реформатор.
Буває, сидиш на балконі, п’єш чай, гомониш із друзями, на душі спокійно і весело, ніщо не віщує лиха, аж раптом потемніє в очах, почорніє в природі, здіймуться ворожі вихори, почується тупіт — і все миттєво зметено, все закривавилось. Немає більше тобі ні чаю, ні мрій, ні друзів. За чаєм шикуються кілометрові черги, балкон обвалився, друзі повсиралися від жаху життя.
І думаєш серед усієї цієї пишноти:
— Спасибі, Боже, за науку, спасибі за випробування.
Вранці прокинувся як від поштовху, з виразним почуттям: я — ворог народу. Лампа підозріло гойдалася під стелею. Я подумав: усе-таки перепив. Через хвилювання від зустрічі із владою. Ми всі тільки вдаємо, що влада нас не хвилює. Занепокоєний, зіскочив з ліжка до дзеркальної шафи, ляснув заспане обличчя по щоках. Із дзеркала на мене похмуро глянула невмита пика ворога народу.
«Ну, все! — вирішив я. — Це повний гаплик або повний уперед!»
Якщо чесно, то я й раніше не був народним братом-сватом, не ридав од усвідомлення такої приналежності.
Мені знайомі хвилини недовірливого принюхування до народу, навіть напади нудоти. Але я із цим справлявся і жив собі далі, як усі, з тупою надією на щось.