Шматочків ниток із килима-літуна паксівська база даних Гіперіона не ідентифікувала. Проте службовець, котрий досліджував зразки, доклав до звіту написану власноруч записку, де звертав увагу на той факт, що саме про такий килим-літун йдеться в легендарних «Піснях», автором яких є поет, котрий жив на Гіперіоні сто років тому.
Після свого воскресіння сержант Ґреґоріус відпочив кілька годин і вирушив із рапортом на Станцію триста двадцять шість у припливно-відпливній течії. Де Сойя розповів йому про результати розшуків. А ще він проінформував сержанта, що два десятки паксівських інженерів, котрі не відходили від порталу останні три тижні, кажуть, що не виявили жодних ознак того, що старовинну арку нещодавно активізували. Проте кілька рибалок, які перебували на платформі тієї ночі, стверджують, ніби помітили яскравий спалах у цьому місці. Інженери також доповіли, що потрапити всередину старовинної арки, збудованої Кордом, неможливо. Неможливо й сказати, куди б ця арка могла відправити людину, якби раптом спрацювала.
— Як на Ренесанс-В., — сказав Ґреґоріус. — Але тепер ви хоча б уявляєте, хто допоміг дівчинці втекти.
— Можливо, — відказав де Сойя.
— Довгий же шлях він пройшов, аби померти тут, — зауважив сержант.
Отець-капітан відкинувся на спинку стільця.
— А він тут помер, сержанте?
Ґреґоріус не знав, що відповісти.
Насамкінець де Сойя мовив:
— Гадаю, ми закінчили свої справи на Морі Безкрайому. Або закінчимо за день чи два.
Сержант кивнув. Крізь довгий ряд вікон він бачив яскраву заграву, що передувала появі місяців на небосхилі.
— Куди ми тепер, капітане? Повертаємось до старої схеми пошуків?
Де Сойя також дивився на схід, чекаючи на появу гігантського жовтогарячого диска над потемнілим обрієм.
— Я ще не знаю напевне, сержанте. Давайте спочатку завершимо свої справи тут: передамо капітана Поула в руки правосуддя на Сьомій орбітальній станції, умиротворимо єпископа Меландріано...
— Якщо зможемо, — вставив сержант Ґреґоріус.
— Якщо зможемо, — погодився де Сойя. — Після цього засвідчимо свою пошану архієпископу Келлі, повернемося на «Рафаїл» і там вирішимо, куди переміститися цього разу. Можливо, нам уже час прикинути, куди прямує дівчинка, і спробувати дістатися туди першими, а не йти далі за маршрутом, який розрахував «Рафаїл».
— Так, сер, — відповів Ґреґоріус. Він віддав честь і вже було попрямував до дверей, але нараз зупинився. — А ви вже прикинули, сер? Вам допомогло те, що нам вдалося тут розшукати?
Де Сойя спостерігав, як на небо викочуються три місяці. Він не розвернувся до сержанта, коли відповів йому:
— Можливо. Можливо, і так.
36
Налігши на жердини, ми пригальмували наш пліт, аби він не налетів на крижану стіну і не розбився. Усі ліхтарі були запалені, проміння електричних ламп падало у пітьму крижаної печери. Від чорної води підіймалась імла й повисала під зубчастим склепінням, наче лиховісні привиди потопельників. Світло, заломлюючись, кришилося в крижаних гранях, повертаючись назад слабкими, розсіяними промінчиками, що робило навколишній морок ще глибшим.
— Чому річка досі не замерзла? — запитала Енея, ховаючи руки під пахви й притупуючи ногами. Вона натягла на себе весь одяг, що мала, але й цього було недостатньо. Холоднеча стояла жахлива.
Я опустився на коліно біля краю плота, зачерпнув жменею води, підніс до рота й спробував на смак.
— Тут сіль, — пояснив я. — Вода така ж солона, як і океанська на Морі Безкрайому.
А. Беттік спрямував світло ручного ліхтаря на крижану стіну, що перегороджувала нам шлях у десяти метрах попереду.
— Стіна підходить до краю води, — промовив він. — І заходить під воду. Але течія є.
На мить я відчув, як у моєму серці ворухнулась надія.
— Загасіть ліхтарі, — я почув відлуння власного голосу під мрячним склепінням печери. — І ручні ліхтарики теж.
Я сподівався побачити проблиск світла під крижаною стіною, натяк на спасіння, ознаки того, що з цієї печери є вихід, хай хоч і закутий кригою.
Ми опинились в абсолютній темряві. Із часом очі звикли до неї, але ми однаково нічого не бачили. Я чортихнувся, згадавши свої окуляри нічного бачення, які загубив на Морі Безкрайому: якби вони тут працювали, це означало б, що світло все-таки просочується звідкись. Ми ще трохи почекали в темряві. Я чув, як тремтить Енея, відчував, як від нашого дихання виривається пара.
— Усе, запалюйте, — сказав я нарешті.
Жодного проблиску надії не залишилось.
Ми пройшлися променями ліхтарів по стінах, стелі, знову по воді. Туман продовжував підійматися, конденсуючись під стелею. У димну воду раз у раз падали бурульки.
— Д-де... м-ми? — запитала Енея, даремно намагаючись не цокотіти зубами.
Я покопався в заплічнику, витяг звідти термоковдру, яку поклав туди у вежі Мартіна Силена немов вічність тому, й накинув її дівчинці на плечі.
— Це допоможе зберегти тепло всередині. Ні... хай буде на тобі.
— Я можу поділитися, — сказала дівчинка.
Я присів біля нагрівального куба, встановивши його на повну потужність. П'ять із шести керамічних поверхонь засвітилися, випромінюючи тепло.
— Поділишся, коли в цьому буде потреба, — відповів я. І, присвічуючи ліхтариком крижану стіну, додав: — Щодо твого запитання, гадаю, що це Сьома Дракона. Деякі мої клієнти, з найбагатших і найкрутіших, полювали тут на арктичних примар.
— Я теж так гадаю, — промовив А. Беттік. Через синю шкіру він виглядав ще більш замерзлим, ніж почувався я. Андроїд теж присів біля ліхтаря та розжареного куба. На мікротенті намерзла крига, і він став жорстким, наче був зроблений з металу. — На цій планеті сила тяжіння 1,7 g, — продовжив він. — Станції з терраформування, побудовані тут Гегемонією, після Падіння перестали працювати, і я чув, що планета здебільшого повернулась до стану гіперзледеніння.
— Гіперзледеніння? — повторила Енея. — Що це означає?
Термоковдра зберігала тепло, тож її щоки трохи порожевіли.
— Це означає, що більша частина атмосфери Сьомої Дракона перейшла у твердий стан, — відповів андроїд. — Замерзла.
Енея роззирнулась навкруги.
— Здається, я пригадую, що мама розповідала про це місце. Вона переслідувала одного типа. І потрапила сюди. Ви ж знаєте, вона була лузійкою й звикла до сили тяжіння 1,5 g, але цей світ навіть їй здався не надто комфортним місцем. Я здивована, що тут протікала ріка Тетіс.
А. Беттік підвівся, посвітив навкруги, а відтак знову присів біля куба. Під дією надмірної гравітації горбилися навіть його могутні плечі.
— А що каже путівник? — запитав я.
Він витяг невеличку книжечку.
— Дуже стислий опис, сер. Тетіс продовжили до Сьомої Дракона незадовго перед тим, як вийшов цей путівник. Вона протікає у північній півкулі, відразу за тими територіями, які Гегемонія намагалась терраформувати. Головною принадою цієї ділянки ріки, схоже, була можливість побачити арктичних примар.
— Це ті істоти, на яких полювали твої приятелі, мисливці? — звернулась до мене Енея.
Я кивнув.
— Білі. Живуть на поверхні. Надзвичайно швидкі. Смертельно небезпечні. У часи Всемережжя майже зникли, але після Падіння їхнє поголів'я знову збільшилось. Принаймні так розповідали мисливці. Падіння на планеті пережили лише тубільці — колоністи часів Гіджри, які за сторіччя пристосувались до місцевих умов. Їх вважають дикунами. Мисливці казали, що єдина здобич, на яку полюють тубільці, — це примара. А ще місцеві ненавидять Пакс. Подейкують, що вони вбивають місіонерів, а з їхніх жил роблять тятиви для своїх луків... так само, як і з жил примар.
— Цей світ ніколи не ставився прихильно й до присутності тут гегемонських чиновників, — сказав андроїд. — Були чутки, що місцеві мешканці зраділи Падінню і знищенню порталів. Звичайно, поки не почалась моровиця.
— Моровиця? — перепитала Енея.
— Ретровірус, — пояснив я. — За часів Гегемонії він скоротив населення планети з кількасот мільйонів до кількасот тисяч... Більшість із тих, кого не вбив вірус, загинули від рук тубільців. Решту евакуювали в перші дні правління Пакса, — я замовк і подивився на дівчинку. Зараз вона нагадувала зображення юної мадонни — термоковдра спадала з плечей мальовничими складками, обличчя ніжно рожевіло у світлі лампи й нагрівального куба. — Світам старої Мережі довелось пережити важкі часи після Падіння.