— Я вже це зрозуміла, — стримано відповіла Енея. — Коли я зростала на Гіперіоні, усе здавалося не таким поганим, — вона роззирнулась навколо: на чорну воду, що билася в наш пліт, і на сталактити з крижаних бурульок. — Не розумію, навіщо було докладати таких зусиль, аби прокласти кілька кілометрів маршруту крізь крижану печеру.
— Тут взагалі якась фігня, — сказав я, киваючи на книжечку. — У ній сказано, що головною принадою цього світу є можливість побачити арктичну примару. Але примари — принаймні так я зрозумів із того, що розповідали мисливці з чужих світів — ніколи не зариваються у кригу. Вони мешкають на поверхні.
Енея втупилась у мене своїми темними очима, намагаючись зрозуміти почуте.
— Тобто тоді тут була не печера...
— Так, — погодився А. Беттік. Він вказав на стелю з криги, що нависала в п'ятнадцяти метрах над нами. — Спроби терраформування в той час обмежувалися створенням в окремих низинних місцевостях температури та тиску, достатніх, аби перевести атмосферу, що складалася переважно з двоокису вуглецю та кисню, з твердого стану в газоподібний.
— І це спрацювало? — поцікавилась дівчинка.
— Подекуди, — відказав андроїд. Він показав рукою на темряву, що оточувала нас. — Гадаю, у ті дні, коли цією невеличкою ділянкою Тетіс возили туристів, вона була відкрита. Чи, краще сказати, відкрита за винятком полів, які утримували всередині потрібну атмосферу та захищали людей від суворого клімату. А потім ці поля зникли.
— А тепер ми заблоковані під шаром того, чим дихали туристи, — кинув я. Подивившись на стелю, а тоді на плазмову рушницю, якої я ще не витягав із чохла, я пробурмотів: — Цікаво, яка в нього товщина?
— Гадаю, не менше кількох сотень метрів, — відповів А. Беттік. — Можливо, над нами кілометр криги. Такою, наскільки я знаю, була товщина заледенілої атмосфери в районах, що сусідили з терраформованими на півночі.
— Ти багато знаєш про ці місця, — зауважив я.
— Навпаки, сер, — відповів він. — Ми вже вичерпали до денця мої пізнання з екології, геології та історії Сьомої Дракона.
— Можемо проконсультуватись у комлоґа, — запропонував я, киваючи на свій заплічник, де я тепер тримав браслет.
Ми всі перезирнулися.
— Та ну його... — відмахнулась Енея.
— Я тієї ж думки, — сказав А. Беттік.
— Може, пізніше, — мовив я, хоч, зізнаюсь, думав про геть інші речі, а саме про ті, яких не прихопив із корабельних шаф: аварійні комбінезони з потужними нагрівачами, акваланги, навіть космічні скафандри згодилися б зараз краще за так званий теплий одяг, у якому ми оце тремтіли від холоду. — Я думав пальнути в дах, аби пробитись на поверхню, але в цьому разі вірогідність того, що нас завалить, більша, ніж шанси врятуватись.
А. Беттік кивнув. Він натягнув на себе кумедну вовняну шапку з довгими навушниками. Худорлявий на вигляд андроїд загорнувся зараз у стільки шарів одягу, що здавався справжнім товстуном.
— У вас наче ще залишалось трохи пластикової вибухівки, пан-Ендіміоне.
— Так, я саме про це думав. Вибухівки у нас достатньо, але детонаторів залишилося лише чотири. Тому ми можемо спробувати розчистити вибухом шлях нагору, або по боках, або крізь цю крижану стіну, що нас блокує. Але вибухів буде тільки чотири.
Мала мадонна, що тремтіла від холоду, подивилась на мене.
— Де ти стільки дізнався про вибухівку, Роле? У Місцевій гвардії на Гіперіоні?
— Спочатку там, — відповів я. — Але напрактикувався, розчищаючи територію від пеньків і валунів для Аврола Г'юма, коли ми з ним розбивали сади на мисі Дзьоб... — я підвівся, оскільки довго всидіти на такому холоді було неможливо. Я вже не відчував пальців на руках і ногах. — Пропоную спробувати пробитися кудись вище за течією, — сказав я, тупаючи ногами та згинаючи й розгинаючи пальці на руках.
Енея наморщила лоба.
— Але ж наступні портали завжди бувають нижче за течією!
— Це так, — погодився я, — але, можливо, ми знайдемо шлях, коли виберемося з підземелля. Нам треба спочатку знайти, як зігрітися, як вибратися нагору, треба знайти якесь місце, аби трохи протриматися, а тоді вже думати про наступний портал.
Енея кивнула.
— Слушна думка, сер, — мовив андроїд, тоді перейшов на правий борт, взявся за жердину й приготувався штовхати пліт.
Перш ніж відштовхнути пліт, я підправив передню щоглу: обрізав її на метр чи більше, аби вона не чіплялась навіть за найдовші сталактити, і повісив на неї ліхтар. Розмістивши по лампі на кожному з кутів плоту, ми взялися за жердини й попливли проти течії. Клуби пари утворювали навколо кожного світильника тьмаво-жовте гало.
Ріка була мілкою, вона не сягала навіть трьох метрів, і наші жердини добре відштовхувались від дна. Але через напрочуд сильну течію нам з А. Беттіком довелося налягати щосили, аби просувати важкий пліт проти течії. Тим часом Енея витягла із задньої частини плоту ще одну жердину і приєдналася до нас з лівого боку. За нашими спинами вирувала чорна вода.
За кілька хвилин цієї напруженої фізичної праці ми всі зігрілися, а я навіть спітнів, через що мій одяг одразу ж заледенів, але через півгодини відштовхування та перепочинку, перепочинку та відштовхування ми знову замерзли, хоч пройшли вгору по ріці не більше ста метрів.
— Дивіться! — вигукнула Енея, відклавши жердину і схопивши найпотужніший ліхтар.
Ми з А. Беттіком налягли на жердини, утримуючи пліт на місті, й почали дивитись в усі очі. З-поміж важких крижаних брил виглядала частина порталу, наче частина обода колеса стародавньої наземної машини. Далі потік звужувався і звужувався, забираючись у тісний канал не більше метра завширшки, аж поки не зникав нарешті за ще однією крижаною стіною.
— Колись ріка мала бути принаймні у п'ять чи шість разів ширшою, — зауважив А. Беттік, — адже арка порталу спиралась на її береги.
— Еге ж, — кинув я, почуваючись виснаженим і пригніченим. — Рушаймо назад.
За дві хвилини ми були в протилежному кінці галереї. Нам довелося виставити наперед жердини, аби не дати плоту врізатися в крижану стіну. Півгодини напруженої праці псу під хвіст.
— Ну ось, — сказала Енея, — ми знову тут, — вона освітила ліхтарем вертикальні прямовисні брили льоду, що обступили нас зусібіч. — Можна було б зійти на берег, якби тут був якийсь берег.
— Можемо зробити собі берег за допомогою вибухівки, — запропонував я. — Навіть щось на кшталт печерки.
— А там буде тепліше? — запитала дівчинка.
Тепер, скинувши термоковдру, вона знову вся тремтіла. Я подумав, що в її тендітному тільці, мабуть, уже не залишилося навіть крихти тепла.
— Ні, — чесно відповів я.
Чи не в двадцятий раз я пішов до намету і почав перебирати наші пожитки, сподіваючись знайти хоч щось для порятунку. Освітлювальні ракети. Пластикова вибухівка. Зброя в чохлах, вкритих памороззю, як і все навколо. Одна термоковдра. Харчі. Нагрівальний куб продовжував горіти, і дівчинка з андроїдом знову притулилися біля нього. Якщо куб працюватиме у такому режимі, то його зарядки вистачить ще на годин сто, не більше. Якби у нас був добрий теплоізоляційний матеріал, ми могли б спорудити доволі затишну крижану печерку... тоді куб міг би пропрацювати втричі, а то й вчетверо довше...
Але теплоізоляційного матеріалу в нас не було. Мікротентова тканина — гарна річ, але ізоляційних властивостей не має. А уявивши, як ми будемо купчитися в печерці після того, як згаснуть наші лампи та ліхтарі — що при такій холоднечі станеться незабаром, — як ми будемо дивитися на нагрівальний куб, що остигає, і чекати смерті, я відчув біль під грудьми.
Стоячи на носі плоту, я востаннє освітив ручним ліхтариком молочно-білу кригу та чорну воду і сказав: