— Добре, ось що ми зробимо.
Енея й А. Беттік подивились на мене, у кволому світлі нагрівального куба було видно, як вони тремтять. Втім, як і я.
— Я візьму вибухівку, детонатори, весь наявний бікфордів шнур, мотузку, комунікатор, лазерний ліхтарик, і... — я глибоко вдихнув, — і пірну під цю кляту стіну. Сподіваюся, що течія пронесе мене під нею, і я випливу з цієї печери. Тоді я підіймуся на поверхню і встановлю заряди у потрібних місцях. Можливо, нам вдасться пробити вибухом шлях для плоту. Якщо ні, ми залишимо пліт і попливемо без нього.
— Ти помреш, — сказала Енея безбарвним голосом. — Від гіпотермії. За десять секунд. І як ти плануєш повернутися назад, проти течії?
— Для цього я беру з собою мотузку. Якщо знайду, де можна буде сховатись від вибуху, то залишуся на місці, поки ми не проб'ємо отвору; коли ж ні, я подам знак, смикнувши кілька разів за мотузку, і тоді ви витягнете мене назад. На плоті я роздягнуся й завернуся в термоковдру. Якщо у мене ще залишиться хоч трохи власного тепла, я виживу.
— А якщо нам усім доведеться діставатися туди вплав? — із сумнівом у голосі поцікавилась Енея. — Термоковдра не настільки велика, щоб зігріти нас трьох.
— Прихопимо з собою нагрівальний куб, — відповів я. — Зробимо з ковдри щось на подобу намету і зігріємось.
— Де ми будемо зігріватись? — тихенько запитала дівчинка. — Тут немає берега, і чому ти гадаєш, що далі він буде?
Я змахнув рукою.
— Ось тому ми й спробуємо зробити прохід для плоту, — відповів я, намагаючись не втратити терпіння. — Якщо не зможемо, я за допомогою вибухівки підірву частину стіни. Ми попливемо на крижині. На чому завгодно, аби лиш дістатись наступного порталу.
— А якщо ми витратимо всю вибухівку, аби пробитися крізь двадцять метрів, і знайдемо там чергову крижану стіну? — не вгавала Енея. — А якщо портал розташований за п'ятдесятьма кілометрами суцільної криги?
Я спробував знову змахнути рукою, але оскільки руки надто тремтіли — як я сподівався, від холоду, — то засунув їх під пахви.
— У такому разі ми помремо з іншого боку цієї стіни, — відказав я, крізь пару від мого дихання, яка водномить перетворилась на крижинки. — Це краще, ніж померти тут.
Мовчання тривало кілька секунд, а тоді заговорив А. Беттік:
— Цей план здається нашим єдиним шансом, але, пан-Ендіміоне, — і ви маєте погодитись, що це логічно! — плисти мушу я. Ви ще не до кінця відновили сили після поранень. І до того ж я був біостворений, аби витримувати екстремальні температури.
— Не настільки екстремальні. Ти теж тремтиш. Крім того, ти не знатимеш, де розмістити вибухівку.
— Ви можете проінструктувати мене, пан-Ендіміоне. Комунікатором.
— Ми не знаємо, чи спрацює зв'язок крізь цю кригу, — сказав я. — До того ж таке буде складно пояснити. Ця операція потребує ювелірної точності, наче огранка діаманта. Треба правильно обрати місця, де розмістити вибухівку.
— Однак, — не вгамовувався андроїд, — буде розумно, коли саме я...
— Це, може, і було б розумно, — перебив я, — але цього не буде. Це моя робота. Якщо я... не впораюся, спробуєш ти. Крім того, треба, аби тут залишався хтось дужий — витягти мене назад проти течії, живого чи мертвого, — я наблизився до андроїда і поклав руку на плече блакитношкірої людини: — Цього разу я наказую тобі, А. Беттіку. Як старший за званням.
Енея, незважаючи нате, що вся тремтіла, відкинула ковдру.
— За яким ще званням? — поцікавилась вона.
Я витягнувся на весь зріст, вдаючи бравого вояка.
— Доводжу до вашого відома, що перед вами — сержант-стрілець третього класу Місцевої гвардії Гіперіона.
Цю промову трохи зіпсувало лиш те, що я відчайдушно цокотів зубами.
— Сержант, — повторила мала.
— Третього класу, — підтвердив я.
Дівчинка обійняла мене. Ці обійми заскочили мене зненацька, і я лише спромігся незграбно поплескати малу по спині.
— Першого класу, — тихенько мовила вона. Потім відступила на крок, і, тупаючи ногами та хукаючи на руки, запитала: — Добре, а нам що робити?
— Я зараз зберу все, що мені треба прихопити з собою. А ти, будь ласка, знайди отой стометровий лінь, який ми використовували на Морі Безкрайому для якоря. Його, гадаю, вистачить. А. Беттіку, спробуй розвернути пліт так, аби корму не захльостувало водою. Може, підігнати його під отой низький крижаний виступ?
Якийсь час ми всі напружено працювали. Коли ж знову зібрались на носі, під прикороченою щоглою, у колі згасаючого світла, я сказав Енеї:
— Ти й дотепер вважаєш, що хтось чи щось відправляє нас із певною метою до тих чи інших світів уздовж ріки Тетіс?
Дівчинка кілька секунд вдивлялась у довколишню темряву. Десь позаду нас із глухим сплеском у воду впав іще один сталактит.
— Так, — відповіла вона.
— А з якою метою нас відправили в цей глухий закуток?
Енея знизала плечима, і цей рух за інших обставин виглядав би комічно — стільки на ній було одежин.
— Напевно, мене спонукають до дії.
— Спонукають до чого? — не зрозумів я.
— Я ненавиджу холоднечу і темряву, — відповіла дівчинка. — Завжди ненавиділа. Можливо, хтось спонукає мене задіяти певні... здібності... яких я раніше не використовувала. Знайти в собі певний хист, про який я й сама ще не знаю.
Я подивився на нуртуючу чорну воду, в яку мені треба буде зануритися вже через хвилину.
— Що ж, дитинко, якщо в тебе є здібності, аби витягти нас із цієї чортової діри, гадаю, саме час їх задіяти, і ділу вінець.
Енея торкнула мене за руку. Замість рукавичок вона натягнула пару моїх шкарпеток.
— Я про дещо здогадуюсь, — промовила мала, а її дихання засріблило памороззю козирок бейсболки, яку вона натягла аж на вуха. — Але нічого з того зараз не допоможе витягти звідси нас трьох. Я знаю, що це так. Проте не можу пояснити, Роле. Давай краще спробуємо пройти крізь цей льодопад.
Я кивнув і, набравши повні легені повітря, скинув із себе все, залишившись у самій білизні. Шок від холодного повітря був жахливий. В'яжучи вузлом лінь навколо грудей, я відчув, що мої пальці вже дерев'яніють і майже не слухаються. Я взяв із рук А. Беттіка торбину з пластиковою вибухівкою і насамкінець сказав йому:
— Вода в ріці може бути настільки холодною, що в мене зупиниться серце. Якщо я сильно не смикну за мотузку впродовж тридцяти секунд, тягни мене назад.
Андроїд кивнув. Ми домовились про умовні сигнали, які я подаватиму, смикаючи за мотузку.
— Ага, і якщо я буду в комі чи мертвий, коли ви мене витягнете, — додав я, намагаючись, аби голос звучав рівно, — не забудь, що мене можна спробувати оживити навіть через сім хвилин після зупинки серця. Холодна вода затримає вмирання мозку.
А. Беттік знову кивнув. Він стояв, перекинувши мотузку через плече, пропустивши її довкола талії й тримаючи другою рукою — класичне альпіністське страхування.
— Добре, — сказав я, розуміючи, що моє зволікання відбирає останнє тепло. — Побачимось за кілька хвилин, — і я зісковзнув у воду.
Гадаю, що на якусь мить моє серце таки зупинилось; але потім почало битися знову — і навіть майже не боліло. Течія була сильнішою, ніж я припускав. Вона практично збила мене з ніг і потягла під крижану стіну раніше, ніж я встиг до цього приготуватися. Мене протягло, кружляючи, кілька метрів уздовж плоту і з силою вдарило об зазубрену кригу так, що я розсадив собі лоба і добряче гримнувся плечима. Мене пригасло до стіни, а ноги затягувало у вир під стіною. Я намагався втримати голову над поверхнею води. Сталактит, що впав у воду позад нас, розбився об стіну лише в півметрі від мого лівого плеча. Якби він вдарився в мене, я би втратив свідомість і потонув, навіть не зрозумівши, що трапилось.
— Можливо... це була... не така вже й... гарна... ідея... — видихнув я, вибиваючи дріб зубами, а тоді мене відірвало від стіни і затягло під зубчастий льодопад.
37
Ідея де Сойї полягала в тому, аби відмовитись від покрокової схеми пошуків, запропонованої «Рафаїлом», і відразу стрибнути до першої із систем, захоплених Вигнанцями.