— Ой... — промовила Енея, стоячи на носі плоту, і з її тону ми зрозуміли все.
Ріка простягалася вперед ще метрів на шістдесят, а тоді звужувалась і знову впиралась у крижану стіну.
Скористатись для розвідки моїм комлоґом запропонувала Енея.
— У нього є мікровідеокамера, — сказала вона.
— Але в нас нема монітора, — заперечив я. — І він не може відіслати відео на корабель...
Енея похитала головою.
— Ні, не може. Але комлоґ сам може бачити. І може розповісти нам, що бачить.
— Еге ж, — нарешті я допетрав, про що торочить Енея. — Але чи достатньо розумна ця штуковина за відсутності корабельного Штінта за плечима, аби зрозуміти, що бачить?
— Може, спитаємо в нього? — запропонував А. Беттік.
Він саме видобув браслет із мого заплічника.
Ми ввімкнули комлоґ і запитали його. Комлоґ нас запевнив ледь не таким же зверхнім тоном, який зазвичай був і в корабля, що він цілком спроможний обробляти візуальні дані та передавати результати через комунікатор. Він також зазначив, що хоча не може триматися на поверхні й не вміє плавати, зате є водонепроникним.
Енея скористалася лазером ліхтарика, аби відрізати кінець однієї з колод, з допомогою цвяхів і кріпильних прогоничів надійно закріпила комлоґ, а тоді вбила ще й гак для мотузки, яку зав'язала для надійності подвійним вузлом.
— І чому ми не зробили так із першою стіною! — вигукнув я.
Енея всміхнулася. Її бейсболка була срібною від паморозі. Із дашка звисали натуральні бурульки.
— Комлоґ міг не впоратися з установленням зарядів, — відказала вона.
З її голосу я зрозумів, що мала страшенно втомилася.
— Щасти! — гукнув я, наче бовдур, коли ми закинули деревину з браслетом у воду. У комлоґа вистачило розуму не відповідати. Його затягнуло під кригу майже відразу.
Ми витягли нагрівальний куб на ніс плоту і всілися навколо нього. А. Беттік тримав мотузку. Я покрутив регулятор динаміків комунікатора на повну потужність. Ніхто з нас не зронив і слова, коли мотузка смикнулась і ми почули тоненький голосок комлоґа:
— Десять метрів. Тріщини вгорі, не ширше шести сантиметрів. Крига не кінчається.
— Двадцять метрів. Крига продовжується.
— П'ятдесят метрів. Крига.
— Сімдесят п'ять метрів. Кінця крижаної стіни не видно.
— Сто метрів. Крига.
Фал у комлоґа майже закінчився. Ми доточили останній моток нашої альпіністської мотузки.
— Сто п'ятдесят метрів. Крига.
— Двісті метрів. Крига.
У нас не залишилось мотузки. І надії теж. Я почав витягувати комлоґ. Навіть попри те, що до моїх рук повернулася чутливість і я міг ними рухати, хай і незграбно, мені було важко витягти практично невагомий браслет, настільки шаленою була течія і стільки льоду намерзло на мотузку. Я знову подумав про те, яких неймовірних зусиль мусив докласти А. Беттік, аби витягти мене.
Мотузка затвердла так, що змотувати її було неможливо. Коли ми нарешті підняли комлоґ на борт, нам довелось оббивати кригу навколо нього.
— Хоча від холоду в мене розрядився блок живлення, а відеодавачі вкрилися кригою, — цвірінькнув браслет, — я хочу і можу продовжити розвідку.
— Дякую, не треба, — ввічливо відповів А. Беттік, вимикаючи пристрій та повертаючи його мені. Метал був такий холодний, що його годі було втримати в руках, навіть шкарпетки-рукавички не допомогли. Я кинув браслет у вкритий памороззю заплічник.
— Вибухівки не вистачить навіть на п'ятдесят метрів льодовика, — сказав я.
Мій голос був абсолютно спокійний, навіть тремтіння припинилось. Я зрозумів, що це через абсолютну беззаперечність смертного вироку, про який ми щойно дізналися.
Тепер я розумію: цей спокій пояснювався ще й тим, що серед пустелі болю та безнадії була й оаза тепла. Тепла, про яке я не міг забути. Був струмінь життя, що йшов від оцих двох людей, був той факт, що я прийняв від них це тепло, це життя, а ще було сакральне причащання, що навіки нас поєднало. І ось тепер, посеред мороку, що його не могли розігнати навіть ліхтарі, ми знову взялись за невідкладну справу власного порятунку. Ми обговорювали неймовірні плани, наприклад, пробити собі шлях за допомогою плазмової рушниці, потім відкидали їх як фантастичні та вигадували нові, такі ж божевільні. Але весь час у цьому холодному темному колодязі сум'яття та безвиході я відчував і тепло. Його вдихнули в мене ось ці двоє, мої друзі, і саме це тепло дозволяло залишатися спокійним, так само як нещодавно їхня близькість до мене врятувала моє життя. Упродовж тих важких часів, що довелося пережити згодом... ба, навіть зараз, коли я пишу це, щомиті очікуючи на проникнення у повітря моєї в'язниці ціаніду, саме пам'ять про розділене тепло, про вперше розділену енергію життя дозволяла і дозволяє залишатися спокійним, не піддаватися вихору страхів, притаманних людині.
Ми вирішили повернутися й обстежити як слід новоутворений канал, сподіваючись, що могли проґавити якусь тріщину, нішу чи повітряний колодязь. Це здавалося безглуздим, але трохи менш безнадійним, ніж просто впиратись у крижану стіну.
Прохід знайшовся відразу ж за виступом, біля якого ріка повертала праворуч. Вочевидь, ми всі були надто заклопотані, відштовхуючись від крижаної стіни і вигрібаючи знову на середину течії, аби помітити з лівого борту в нерівній крижаній стіні вузьку розколину. Ми і тепер не помітили б її, незважаючи на те, що шукали дуже старанно, якби не сфокусований лазерний промінь мого ліхтарика. Світло від ламп дробилося в крижаних гранях й у торочках бурульок, і спочатку ми цю тріщину прогледіли. Здоровий глузд підказував, що це просто ще одна складка крижаної поверхні, горизонтальний еквівалент вертикальних тріщин, які я знаходив, коли плив, такий собі повітряний мішок — і нічого більше. Проте надія виявилась сильнішою за здоровий глузд.
Розколина, складка, чи що там іще за хреновина, була менше метра завширшки і лежала у двох метрах над поверхнею ріки. Підійшовши на жердинах ближче і присвітивши лазером, ми побачили, що ця розколина чи то і справді веде в нікуди, чи через три метри повертає кудись вбік. Здоровий глузд твердив, що за три метри цей крижаний апендикс закінчиться тупиком. Але ми знову проігнорували здоровий глузд.
Енея налягла на довгу жердину, напружуючи всі сили, аби пліт не зносила вируюча ріка, а А. Беттік тим часом підсаджував мене. Скориставшись роздвоєним кінцем молотка, я загнав його глибоко в кригу і підтягнувся вгору. Мене підганяв відчай. Я вліз у розколину навкарачки, відхекався, зібрався з силами, звівся на ноги й помахав рукою своїм супутникам. Вони залишилися чекати, а я вирушив на розвідку.
Вузький крижаний тунель різко повернув праворуч. Відчуваючи, як розростаються паростки надії в моєму серці, я освітив цей другий коридор. Червоний лазерний промінь відбився від чергової крижаної стіни, а нового повороту ніде не було видно... Ні, зачекай! Зігнувшись, я якось протиснувся у другий коридор і збагнув, що починається підйом. Тепер промінь падав на підлогу крижаного пандуса. Тут не було відчуття глибини.
Протискуючись крізь тіснину, я метрів десять змушений був рачкувати, а мої берці шкрябали по крижаних нерівностях. Чомусь згадалася порожня, сповнена відлуннями крамниця в Новому Єрусалимі, де я «купив» ці берці, на рундуку залишивши навзамін лікарняні капці та жменю гіперіонських грошей. Я спробував пригадати, чи були в тій крамниці альпіністські кішки, так наче міг оце зараз піти туди і прихопити їх.
В одному місці мені довелося повзти на животі, і я знову перелякався, що коридор закінчиться десь за метр, проте цього разу він різко повернув ліворуч і тягнувся так десь метрів із двадцять, а тоді повернув праворуч і пішов угору. Задихаючись і тремтячи від збудження, я пробіг та проповз коридором назад. Лазерний промінь висвічував на крижаних стінах безкінечні віддзеркалення мого схвильованого обличчя.
Енея з А. Беттіком не гайнували часу: щойно я зник у розколині, вони взялися спаковувати найнеобхідніше. Дівчина вже видряпалась нагору і стояла в крижаній ніші, а А. Беттік передавав їй речі. Ми трохи посперечалися, що брати з собою, а що — залишити. Усі наші пожитки здавалися конче потрібними — спальники, термоковдра, згорнутий намет (тепер він утричі побільшав через намерзлу кригу), нагрівальний куб, їжа, інерційний компас, зброя, ручні ліхтарі.