— Але вони мислять, сину мій. Їхні найперші зразки були сконструйовані на основі живої ДНК...
— Сконструйовані на основі ДНК як обчислювальні машини, — втрутився я, здригаючись при думці, що машини Корду можуть мати душі.
— А для чого були сконструйовані наші ДНК, синку? Аби впродовж перших кількох мільйонів років що робити? Їсти? Вбивати? Розмножуватись? Чим ми були кращими за Штінтів епохи Гіджри, створених із кремнію та ДНК? Як сказав би Тейяр, щоб підхльоснути здатність Всесвіту до самоусвідомлення, а потім і до розуміння Божої волі, Бог створив свідомість.
— ТехноКорд хотів використати людство як частину свого проекту АІ, — зауважив я, — а потім і знищити нас.
— Проте він цього не зробив, — сказав отець Главк.
— Це не його заслуга, — заперечив я.
— Людство розвивається — а воно, безумовно, розвивається, — та його заслуги в цьому нема, — вів далі старий священик. — Еволюція призвела до появи людини, проте людина довго та болісно набуває людяності.
— Співпереживання, — тихо вимовила Енея.
Отець Главк звернув до неї свої сліпі очі.
— Саме так, моя мила. Але ми не єдині, хто втілює людяність. Щойно наші комп'ютери отримали самосвідомість, вони стали частиною цього проекту. Вони можуть пручатися. Вони можуть намагатися завадити цьому, бо матимуть власні заплутані наміри. Але Всесвіт продовжує здійснювати свій власний план.
— Із ваших слів виходить так, що Всесвіт — це машина, разом з усіма його процесами, — сказав я. — Запрограмована, неминуча, непоборна.
Старий повільно похитав головою.
— Ні, ні... у жодному разі не машина. І неминучості у Всесвіті немає. Якщо Христос приходив навчити нас чогось, то лише того, що немає нічого неминучого. Наслідки завжди невизначені. І ми завжди повинні самі обирати між світлом і темрявою. Ми і наша свідома сутність.
— Але Тейяр вважав, що свідомість і співпереживання переможуть? — запитала Енея.
Отець Главк змахнув кістлявою рукою в напрямку книжних полиць у неї за спиною.
— Там має бути книжка... на третій полиці... а в ній блакитна закладка... там, де я читав востаннє, тридцять років тому. Ти її знайшла?
— «Щоденники, зошити та листування Тейяра де Шардена»? Ця? — запитала Енея.
— Так, це вона. Відкрий її там, де закладка. Ти бачиш абзац із моїми позначками? Це чи не останнє, що бачили мої старі очі, перш ніж все заполонила темрява.
— Запис, датований дванадцятим грудня 1919 року? — уточнила Енея.
— Так, Прочитай, будь ласка.
Енея піднесла книжку ближче до світла, що йшло від каміна.
— «Зверніть увагу, — прочитала вона вголос. — Я не приписую остаточної й абсолютної цінності творінню людських рук. Я вважаю, що ці творіння зникнуть і з'являться в новій формі, про яку ми поки що навіть не здогадуємось і якої не можемо осягти своїм розумом. Водночас я визнаю, що вони відіграють важливу перехідну роль: вони є обов'язковими, неминучими фазами, які ми (ми чи наша раса) маємо пройти в ході наших метаморфоз. Я захоплююся не їхньою формою, а їхнім призначенням, яке полягає в тому, щоб якимось незбагненним чином побудувати спочатку щось богоподібне, а тоді, дякуючи милості Христа, який проливає своє світло на наші зусилля, і щось божественне».
Запала тиша, яку порушувало тільки ледь чутне шипіння жаринок у коминку, а ще — тріск і стогін десятків мільйонів тон криги над нами й навколо нас. Нарешті отець Главк сказав:
— Ось ця віра і була єрессю Тейяра в очах нинішнього Папи. А те, що я її поділяв, було моїм великим гріхом. Це, — він махнув у бік стіни, де до вікон тулилися темрява й крига, — моя кара.
Ми продовжували мовчати.
Отець Главк розсміявся й обіперся об коліна кістлявими руками.
— Але матуся мене вчила, що там, де є друзі, трапеза та бесіда, не може навіть ітися про кару. А в нас усе це є, пан-Беттіку! Я кажу «пан-» , тому що, наполягаючи, аби до вас зверталися інакше, сер, ви відділяєте себе від людяності, вигадуючи для цього хибні підстави. Пан-Беттіку!
— Так, сер?
— Зробіть, будь ласка, старому послугу: сходіть до кухні та принесіть каву. Вона має бути готовою. А я поставлю на стіл рагу та хліб... він, напевно, вже розігрівся. Пан-Ендіміоне?
— Так, отче?
— Ви не проти спуститися до винного льоху й вибрати пляшку найкращого марочного вина?
Я всміхнувся, бо знав, що старий цього не побачить.
— А на скільки поверхів я повинен спуститися, щоб знайти льох, отче? Не на п'ятдесят дев'ять, я сподіваюся?
Усмішка старого засяяла навіть крізь його пишну бороду.
— Я п'ю вино кожного разу, коли сідаю за стіл, тому якби мій льох був там, де ви кажете, я був би у кращій фізичній формі, сину мій. Та оскільки я старий лежебока, то тримаю вино у шафці лише одним поверхом нижче. Поруч зі сходами.
— Знайду, — запевнив я.
— Я накрию на стіл, — запропонувала Енея. — А завтра моя черга готувати їжу.
І кожен із нас зайнявся своєю справою.
45
«Рафаїл» гальмував після переміщення в систему Сьомої Дракона. Отця-капітана де Сойю та інших увели в оману: конструкція рушія кораблів класу Архангел не мала нічого спільного зі старовинним рушієм Гокінґа, за допомогою якого долали світловий бар'єр здавна, ще до Гіджри. Рушій «Рафаїла» був значною мірою фікцією: коли корабель розганявся до навколоквантових швидкостей, рушій надсилав сигнал до системи, яку колись називали Поєднувальною Безоднею. Джерело енергії, що містилося невідомо де, дистанційно задіювало пристрій, який проривав підпростір, протягуючи корабель крізь тканину простору та часу. Цей прорив спричиняв миттєву смерть екіпажу, і люди помирали в агонії — клітини розривалися, кістки перетворювались на порохно, синапси хаотично надсилали останні сигнали, кишки випорожнювалися, внутрішні органи перетворювались на рідину. Той, хто пройшов крізь це, не знав і не пам'ятав подробиць: пам'ять про останні мікросекунди, сповнені жаху і смерті, стиралася під час відтворення й воскресіння, дарованих хрестоформою.
«Рафаїл» почав гальмування, наближаючись до Сьомої Дракона, і його дуже навіть реальний плазмовий рушій сповільнював рух корабля, гравітація в якому наразі у двісті разів перевищувала нормальну. На своїх протиперевантажувальних кушетках у воскресальних яслах отець-капітан де Сойя, сержант Ґреґоріус та капрал Кі лежали мертвими, а їхні тіла вдруге перетворились на порохно, бо поки воскресіння ще не відбулося, корабель, економлячи енергію, не вмикав внутрішніх полів. Але окрім трьох мертвих тіл, на борту була й людина, про котру важко було сказати, що вона мертва. Радамант Немез відкинула віко своїх воскресальних ясел і лежала тепер на кушетці, її зграбне тіло лише ледь сплющилося під дією жахітного прискорення, але вона була жива. Згідно зі стандартною програмою, на борту було вимкнено підтримку життєзабезпечення: кисень не подавався, атмосферний тиск не дозволяв людині перебувати в приміщенні без скафандра, температура дорівнювала мінус тридцяти за Цельсієм. Але Немез це було байдуже. Вона лежала на кушетці у своєму яскраво-червоному парашутному комбінезоні, спостерігала за моніторами, інколи ставлячи кораблеві запитання й отримуючи відповідь по фіброволоконному зв'язку.
Шістьма годинами пізніше, ще до того, як увімкнулися внутрішні поля і тіла почали відновлюватись у своїх хитромудрих саркофагах, навіть не чекаючи, поки фактичний вакуум у кабіні заміниться на сприятливіше середовище, Немез підвелася, не звертаючи жодної уваги на двохсоткратну силу тяжіння, що діяла на її тіло, і попростувала до командної каюти. Вона викликала на монітор карту Сьомої Дракона і швидко знайшла маршрут, яким колись протікала ріка Тетіс. Наказавши комп'ютерові ввімкнути відео та наблизити картинку, Немез провела пальцями по голографічному зображенню заледенілих струмків, заметів із застругами та тріщин у льодовиках. З атмосферного глетчера височіла верхівка хмарочоса. Немез двічі перевірила відстань по карті: будинок розташовувався в радіусі тридцяти кілометрів від похованої під кригою ріки.
Закінчивши гальмування, на яке пішло одинадцять годин, «Рафаїл» перейшов на орбітальний політ навколо крижаної кулі Сьомої Дракона, що біліла у космічній чорноті. Внутрішні поля давно вже ввімкнулися, система життєзабезпечення функціонувала з повним навантаженням, але Радамант Немез звертала на це не більше уваги, ніж на перевантаження та вакуум. Перш ніж вийти з корабля, вона подивилася на монітори воскресальних ясел. У неї лишалося два з лишком дні до тієї миті, коли де Сойя та його гвардійці почнуть ворушитись у своїх саркофагах.