Умостившись у спусковому апараті, Немез приєднала фіброволоконний провідник від зап'ястка до пульта управління і провела свій апарат через термінатор, а далі просто в атмосферу, не звіряючись із приладами і не користуючись регуляторами. Ще вісімнадцять хвилин, і катер сів на планету за двісті метрів від будинку, що стримів із льодовика, наче велетенський, розцяцькований крижаними віньєтками пеньок.
На терасах льодовика вигравало сліпуче сонце, але небо було чорне, беззоряне. Хоча атмосфери над планетою практично не залишилося, грандіозні теплові системи планети продовжували безперервно рухати повітря від полюса до полюса, утворюючи вітровії, які переносили кристали льоду зі швидкістю чотириста кілометрів на годину. Для роботи в небезпечному середовищі Радамант не стала надягати ні скафандра, ні комбінезона. Вона просто відчинила двері. Не чекаючи, поки висунеться трап, вона зістрибнула з триметрової висоти на поверхню планети, приземлилася на рівні ноги й випросталась, незважаючи на гравітацію 1,7 g. Крижані голки вдарили по ній, наче стрілки із флешетної зброї.
Немез увімкнула внутрішній випромінювач, який утворив біоморфне поле на відстані 0,8 мм від поверхні її тіла. Сторонньому спостерігачеві здалося б, що зграбна жінка з коротким чорним волоссям і порожніми чорними очима раптом перетворилась на статую, дзеркальну і мінливу, наче ртуть. Статуя перетнула крижані тороси на швидкості тридцять кілометрів на годину, зупинилась біля будинку і, не знайшовши входу, ударом кулака пробила сталопластову панель. Ступивши крізь пролом усередину, вона легко дісталась ковзкою поверхнею шахти ліфта та рвонула на себе провислі дверцята. Кабінка ліфта давно вже впала в підвал, розташований на вісімдесят із лишком поверхів нижче.
Радамант Немез ступила у відкриту шахту і в цілковитій темряві стрімко полетіла вниз, долаючи 108,8 футів на секунду. На одному із поверхів блимнуло світло, і вона вхопилась за сталеву балку, аби зупинити падіння. Швидкість, із якою вона рухалась, на ту мить була максимальною й сягала понад п'ятсот кілометрів на годину. Немез загальмувала менш ніж за три сотих секунди.
Сягнистими кроками Немез перемістилася від ліфта до кімнати, встигнувши помітити меблі, лампи й книжкові полиці. Старий порався на кухні. Почувши швидкі кроки, він підвів голову.
— Роле? — промовив він. — Енеє?
— Точно, — сказала Радамант Немез, двома пальцями стиснувши горло старого й відірвавши його від підлоги.
— Де дівчинка на ім'я Енея? — тихо запитала вона. — Де всі вони?
Як не дивно, сліпий священик не скрикнув від болю. Він стиснув зітерті зуби й втупився невидющими очима у стелю, але вимовив тільки одне:
— Не знаю.
Немез кивнула й пожбурила священика на підлогу. Усівшись старому на груди, вона піднесла вказівний палець до його ока, вистреливши мікрониттю, що закінчувалася щупом. Самонавідний щуп миттєво відшукав потрібну ділянку кори головного мозку.
— Тепер, отче, — сказала жінка,— давайте спробуємо знову. Де дівчинка? Хто її супроводжує? Де вони всі?
Мікрониттю почали надходити відповіді — закодовані сплески стихаючої мозкової енергії.
46
Ті дні, що ми пробули біля отця Главка, запам'яталися своїм комфортом, неспішністю, такою незвичною після багатьох тижнів біготні невідомо куди, а ще — бесідами. Гадаю, бесіди запам'яталися мені найбільше.
Незадовго до повернення чітчатуків я довідався про один із мотивів, що спонукав А. Беттіка вирушити зі мною в цю подорож.
— У вас є брати або сестри, пан-Беттіку? — запитав отець Главк, вперто відмовляючись називати андроїда інакше.
На мій величезний подив А. Беттік відповів:
— Так.
Як це могло бути? Андроїдів проектували, біовиробляли, збирали з генетичних компонентів, наче із деталей, а тоді вирощували у резервуарах... немов органи для трансплантації. Принаймні я так завжди гадав.
— Під час біовиробництва, — продовжив А. Беттік, бо старий священик чекав на відповідь, — андроїдів зазвичай клонували... виготовляли у п'яти примірниках. Найчастіше серія складалась із чотирьох чоловічих та одного жіночого екземпляра.
— П'ятеро близнюків, — відгукнувся отець Главк зі свого крісла-гойдалки. — Тобто у вас є три брати й одна сестра.
— Так, — підтвердив андроїд.
— Але, гадаю, ви ж не... — почав було я і, затнувшись, потер підборіддя. Я поголився у цій дивній домівці отця Главка, бо тут знову діяли норми цивілізації, і тепер аж здригнувся з незвички. — Але ж ви не зростали разом? — закінчив я. — Я маю на увазі, хіба андроїдів...
— ...не виготовляють уже дорослими? — продовжив замість мене А. Беттік з тією самою напівусмішкою. — Ні. Нам закладають пришвидшений процес зростання, тому ми стаємо дорослими приблизно у віці восьми років, стандартних, але однаково кожен андроїд буває і немовлям, і дитиною. Ця затримка є однією з причин, чому вартість біовиробництва була неймовірно високою.
— А як звати ваших братів і сестру? — запитав отець Главк.
А. Беттік загорнув книжку.
— Традиційно всіх в одній квінті називали за латинською абеткою, — відказав він. — Імена моїх братів і сестри — А. Анттіб, А. Коррессон, А. Даррія та А. Еввік.
— А хто з них твоя сестра? — поцікавилась Енея. — Даррія?
— Так.
— А яке дитинство було у тебе? — знову запитала дівчинка.
— Я здобув загальну освіту, навчався своїх професійних обов'язків і проходив налаштування службових параметрів.
Енея розтяглася на килимі долілиць, підперши долонями підборіддя.
— А ти ходив до школи? Грався з братами та сестрою?
— Нас навчали на заводі, хоча головний обсяг знань ми отримали через РНК, — андроїд повернув свою голомозу голову до Енеї. — А якщо під поняттям «гратися» ви маєте на увазі відпочивати разом із родиною, то відповідь буде «так».
— А де зараз твої брати і сестра? — поцікавилась Енея.
А. Беттік повільно похитав головою.
— Спочатку ми отримали призначення разом і мали служити в одному місці, але незабаром після того нас розділили. Мене придбало Князівство Монако в екзилі й доправило космічним кораблем на Асквіт. Вочевидь, усі ми опинилися в різних куточках Мережі чи в загумінкових світах.
— І ти ніколи нічого не чув бодай про когось із них? — запитав я.
— Ні, — відповів А. Беттік. — Хоча до будівництва Міста поетів було залучено багато андроїдів — це після того, як Король Вільям Двадцять Третій переніс туди колонію, — але більшість із них працювали на Асквіті ще до того, як туди привезли мене. Скільки я не розпитував, та не знайшов нікого, хто б зустрічався з моїми братами чи сестрою під час перевантажень у різних космопортах.
— Але ж за часів Мережі, — не вгавав я, — було нескладно обшукати інші світи, скориставшись порталами або інфосферою.
— Так, — відказав А. Беттік, — якщо не брати до уваги, що андроїдам подорожувати порталами або самостійно виходити в інфосферу заборонялося законом і не дозволяла вбудована РНК. А до того ж незабаром після мого біостворення виробляти андроїдів у Гегемонії взагалі припинили.
— Отже, вас використовували в загумінкових світах, — сказав я. — На віддалених планетах, на подобу Гіперіона.
— Саме так, пан-Ендіміоне.
Я набрав повітря в легені.
— І саме тому ти виявив бажання вирушити в цю подорож? Аби знайти когось зі своєї родини... когось із братів... чи сестру...
А. Беттік усміхнувся.
— Вірогідність випадково зустріти когось із моїх клонів близька до нуля, пан-Ендіміоне. Це суто в математичному сенсі, а надто якщо згадати, що шансів пережити повсюдне знищення андроїдів після Падіння у них практично не було. Але... — А. Беттік замовк і розвів руками, наче підтверджуючи, що безнадійній надії завжди знайдеться місце.