Увечері напередодні повернення чітчатуків я вперше почув, як Енея заговорила про свою теорію любові. Почалося з того, що вона запитала нас про «Пісні» Мартіна Силена.
— Добре, — сказала вона, — я розумію, що «Пісні» зараз у списку заборонених книжок у тих світах, де керує Пакс. А як із тими світами, яких Пакс іще не поглинув? Чи користується там дядько Мартін тим визнанням, якого він так прагнув?
— Пригадую, як ми сперечалися через «Пісні» в семінарії, — реготнув отець Главк. — Ми знали, що вони заборонені, але це приваблювало нас ще більше. Ми лінувалися читати Верґілія, але ставали в чергу, аби прочитати пошарпані аркуші з нікудишніми віршиками під дурнуватою назвою «Пісні».
— А вони справді поганенькі? — запитала Енея. — Я завжди гадала, що дядечко Мартін — геніальний поет, принаймні він себе так атестував. А моя мама завжди казала, що він — скалка в дупі й усіх задовбав своїми віршами.
— З поетами так часто буває — одне не вилучає іншого, — зауважив отець Главк. — Наскільки я пригадую, критики у тих кількох літературних колах, що існували, доки Церква їх не поглинула, невисоко оцінювали «Пісні». Деякі, втім, ставилися до автора з повагою... як до поета, а не до літописця, котрий відтворив дійсні події на Гіперіоні, що передували Падінню. Але більшість висміювала той апофеоз любові, яким закінчується другий том...
— Я пам'ятаю, — підхопив я. — Сол, один із героїв, той старий вчений із дочкою, у якої вікові зміни відбуваються у зворотному напрямку... він ще робить відкриття, що саме любов є відповіддю на «вибір Авраама». Це його формулювання.
— Пригадую одного недоброзичливого критика, який виступав у нашому столичному місті з доповіддю про поему, — реготнув отець Главк. — Він процитував графіті — напис на стіні, який ще до Гіджри знайшли під час розкопок в одному місті на Старій Землі: «Якщо любов — це відповідь, то яким же було питання?».
Енея подивилась на мене, очікуючи пояснення.
— У «Піснях», — мовив я, — старий вчений, здається, відкрив, що та штука, яку Корд називає Поєднувальною Безоднею, — це любов. Що любов — одна із фундаментальних сил у Всесвіті, спільно із гравітацією, електромагнетизмом та сильною і слабкою ядерними взаємодіями. У поемі Сол бачить, що Абсолютний Інтелект Корду ніколи не зрозуміє, що співпереживання нероздільне з тим, що його породжує... з любов'ю. Старий поет пише про любов як про «субквантову неможливість, що несе інформацію від фотона до фотона...».
— Тейяр не заперечував би, — зауважив отець Главк, — хоча він би сформулював це інакше.
— У всякому разі, — підсумував я, — оцінюючи поему, майже всі сходились на тому — так казала мені бабуся, — що оця сентиментальність її трохи зіпсувала.
Енея похитала головою.
— Дядько Мартін мав рацію, — сказала вона. — Любов насправді є однією з фундаментальних сил Всесвіту. Я знаю, що Сол Вайнтрауб по-справжньому вірив, що він відкрив цей закон. Він сказав про це мамі перед самим зникненням разом із дочкою у Сфінксі.
Сліпий священик припинив гойдатись на своєму кріслі й нахилився вперед, опираючись ліктями на кістляві коліна. Його сутана, суцільна латанина, могла б виглядати комічно на іншій, не настільки шляхетній людині.
— А хіба це не однаково, що сказати: Бог — це Любов? — запитав він.
— Ні! — заперечила Енея. Тепер вона вже стояла перед каміном. Цієї миті дівчинка здавалася старшою, наче за місяці нашої подорожі вона подорослішала й змінились. — Стародавні греки знали про існування гравітації, але пояснювали її дію тим, що один із чотирьох елементів — земля — «хоче повернутися до своєї родини». Солу Вайнтраубу вдалося зазирнути в те, що таке фізична природа любові... де її шукати, як вона працює, як її можна зрозуміти та приборкати. Різниця між «Бог — це Любов», і тим, що побачив Сол Вайнтрауб і що намагався пояснити дядько Мартін, така сама, як між поясненнями гравітації греками та рівняннями Ньютона. Перші знайшли влучне порівняння. Другий зрозумів суть явища.
Отець Главк похитав головою.
— У тебе, моя люба, все зводиться до кількісного визначення й до механіки.
— Ні, — мовила Енея з таким запалом, якого я раніше за нею не помічав. — Як ви самі й говорили, Тейяр вважав, що Всесвіт еволюціонує до вищої самосвідомості, яка ніколи не буде суто механічною... природа не знеособлена, як завжди стверджувала наука; наснаги їй надає божество. Так і тут: не можна механічно розуміти, яку частину Поєднувальної Безодні складає любов, бо, по правді, саме любов є істинною сутністю людяності.
Я заледве стримався, щоб не розреготатись.
— Тобто ти стверджуєш, що потрібна нова людина, новий Ісаак Ньютон, який пояснить фізику любові? Який винайде закони її термодинаміки, формули ентропії? Складе рівняння любові?
— Так! — сказала дівчинка, блиснувши темними очима.
Отець Главк усе ще сидів, нахилившись вперед і стискаючи гострі коліна, а тоді запитав:
— І ця людина — ти, Енеє з Гіперіона?
Енея відвернулась, вийшла з кола світла, наблизилась до темряви і криги за вікнами, відтак розвернулась і знову ввійшла у коло світла й тепла. Вона не підводила обличчя, а на віях у неї бриніли сльози. Нарешті вона заговорила тихим, тремтячим голосом:
— Так, — сказала дівчинка. — Боюся, що це я. Я не хотіла. Але я мусила... або муситиму... якщо вцілію.
У мене по спині пробігли дрижаки. Я вже шкодував, що ми затіяли цю розмову.
— Ти нам розкажеш? — запитав отець Главк. У його голосі чулася дитяча цікавість.
Енея глянула на нього, а тоді сумно похитала головою.
— Не можу. Я ще не готова. Вибачте, отче.
Сліпий священик відкинувся в кріслі. Раптом він видався мені дуже і дуже старим.
— Не переймайся, дівчинко. Мені пощастило зустрітися з тобою. Це головне.
Енея підійшла до старого, що сидів у своєму кріслі-гойдалці, і міцно пригорнулася до нього.
Кучіат зі своїми людьми прибув рано вранці — ми ще не прокинулись як слід, не повилазили з ліжок, не вдяглися. Вештаючись разом із чітчатуками, ми майже звикли спати по кілька годин, а тоді знову продовжувати йти кудись крізь вічний крижаний морок, але в домі отця Главка діяли інші правила: освітлення в кімнатах, відведених під спальні, пригасало на вісім годин, які вважалися ніччю. Я помітив, що при силі тяжіння 1,7 g ми завжди почувалися втомленими.
Чітчатуки не хотіли заходити вглиб будинку, тому залишились стояти у відкритому вікні, у приміщенні, що радше нагадувало крижаний тунель, аніж кімнату, і тихенько завивали, поки ми поспіхом одягалися й поспішали їм назустріч.
Загін знову налічував потрібну кількість людей — двадцять три. Отець Главк не став розпитувати, звідки вони взяли ще одного мисливця, жінку, тож ми ніколи про це так і не дізналися. Коли я вийшов до них, побачена картина так вразила мене, що й зараз стоїть перед очима: чітчатуки, що здавалися дуже кремезними у своїх білих накидках зі шкур, сидять навпочіпки, у своїй улюбленій позі, отець Главк теж сидить навпочіпки і про щось балакає з ними. Підбита ватином, латана-перелатана сутана отця Главка лежить навколо нього на крижаній підлозі, наче велика чорна квітка; ліхтарі, в яких горять паливні гранули, кидають довкруж яскраве світло, що мерехтить, наче у призмах, на гострих краях крижаного тунелю, а ззовні до стін із розумного скла з усіх сил тулиться крижана чорнота і тисне... тисне всією своєю неймовірною вагою.
Отець Главк давно вже погодився бути нашим перекладачем у перемовинах із тубільцями про допомогу, і зараз старий заговорив про це з чітчатуками, питаючи, чи вони допоможуть перенести наш пліт до наступного порталу, що був розташований нижче за течією. Чітчатуки відповідають, кожен по черзі, спочатку отцю Главку, а тоді ще й нам, і кожен каже одне й те саме: вони готові вирушити з нами в цю мандрівку.
Подорож не обіцяла бути легкою. Кучіат підтвердив, що шлях до другої арки йде весь час по низхідній, оскільки портал стоїть майже на двісті метрів нижче того місця, де ми наразі перебували, і під аркою є ділянка чистої води, але...