Немез оцінила ситуацію. На зустріч зі священиком Пакса вона не розраховувала. Отець Главк почав ворушитись, намагаючись торкнутися кістлявими руками свого обличчя, а Немез зважувала всі «за» і «проти». Залишити цього священика живим — ризик невеликий: забутий місіонер, у вигнанні, який жодним чином не вибереться звідси до своєї смерті. З іншого боку, не залишити його живим значить взагалі не ризикувати. Доволі просте рівняння.
— Хто... ти? — простогнав священик, коли Немез легко підхопила його і понесла з кухні крізь їдальню, тоді крізь бібліотеку, звідки йшло тепло із каміна, тоді крізь коридор у середину висотного будинку. Навіть тут горіли ліхтарі, відлякуючи примар.
— Хто ти? — знову вимовив сліпий священик, пручаючись у руках жінки, наче дворічний малюку руках дорослого. — Навіщо ти це робиш? — промовив він, коли Немез дісталася шахти ліфта й ударом ноги розчинила двері зі сталепласту.
Із шахти дмухнуло крижаним повітрям — між поверхнею та льодовиком, що лежав на глибині двісті метрів, промчав протяг, виючи так, наче це скрикувала сама заледеніла планета. Цієї останньої секунди отець Главк збагнув, що відбувається.
— Господи Ісусе, — прошепотів він тремтячими губами, — Святий Тейяре, Ісусе Христе...
Немез вкинула старого в шахту й пішла геть, із легким здивуванням зауваживши при цьому, що за її спиною не відлунює крик. На поверхню вона вибралась замерзлими сходами, перестрибуючи через три-чотири сходинки й не звертаючи уваги на гравітацію. Ближче до поверхні їй довелося пробивати собі шлях крізь льодопад, що захарастив п'ять чи шість прольотів там, де до будинку просочувалась крижана атмосфера. Ось вона вже вибралась на дах будинку, де чорнів небосхил (давалася взнаки відсутність атмосфери), а низхідний буремний вітер сік її обличчя крижаними кристалами. Вона увімкнула захисне поле навкруги себе й рушила до спускового апарата.
Катер зацікавив трьох ще не дозрілих примар. Немез миттю помітила цих істот, в усьому відмінних від ссавців, із білим «хутром», яке насправді утворювалося з трубчастої луски, всередині якої утримувалось газове середовище, а отже, і тепло, з очима, що бачать інфрачервоне випромінювання, та з місткими легенями, що дозволяють перебувати без кисню понад дванадцять годин. Кожна з істот була п'ять метрів завдовжки, з могутніми передніми і задніми лапами, пристосованими для риття й потрошіння. Рухались істоти блискавично.
Коли Немез наблизилась до катера, істоти розвернулися до неї. Білі на чорному тлі, примари нагадували гігантських куниць чи ігуан.
Немез хотіла обминути їх, але якщо вони захочуть атакувати катер, це могло б спричинити ускладнення під час старту. Вона перемкнула поле на прискорений режим. Примари застигли у напіврусі. Крижані кристали зависли на тлі чорного неба.
Діючи тільки правою рукою, наче алмазним лезом, Немез швидко вбила й розтяла трьох тварин. Її здивували дві речі: кожна примара мала по два величезні п'ятикамерні серця, причому навіть одне з них забезпечувало їхню життєдіяльність; а ще кожна примара мала намисто з невеличких людських черепів. Коли всі три примари лежали на льоду, наче величезні купи тельбухів, Ремез перемкнулась на нормальний час і оглянула намиста. Людські черепи, найімовірніше, дитячі. Цікаво.
Немез підняла спусковий катер і полетіла на північ на реактивній тязі, позаяк на крилах апарат не зміг би триматись у цьому, по суті, вакуумі. Радар знайшов під кригою ріку. Над рікою на багато сотень кілометрів тяглися тунелі. Примари в цій місцевості добряче попрацювали. Радар відображав на дисплеї металеву арку порталу, яскраву пляму серед імли. А от живих істот, що рухались під кригою, радар не міг зафіксувати із такою ж легкістю. Ехосигнали показували траєкторію руху дорослих примар — ті прокладали тунелі крізь льодовик, але за кілька кілометрів на північ та на схід.
Вона посадила спусковий катер просто над порталом і почала обшукувати вкриту застругами поверхню, аби знайти вхід до печери. Щойно вхід знайшовся, жінка посунула крижаними тунелями, а коли тиск піднявся до трьох фунтів на квадратний дюйм, а температура перевищила точку замерзання на тридцять градусів, вимкнула біоморфне поле.
Плутаниця тунелів збивала з пантелику, але Немез мала за орієнтир велику масу металу, портал, що стояв за триста метрів нижче, під кригою, і десь за годину наблизилась до рівня ріки. Майже абсолютна чорнота навкруги не дозволяла користуватись підсилювачами світла або інфрачервоними приладами, а вона не прихопила з собою ліхтаря. Але Немез відкрила рот — і яскравий промінь жовтого світла впав на стіни тунелю та крижаний туман попереду.
Їхнє наближення вона почула ще до того, як у кінці довгого низхідного коридору замерехтіло кволе світло жаринок. Радамант Немез закрила рот і взялася чекати. Коли вони вийшли з-за рогу, то радше нагадували стадо миршавих примар, ніж людей, але вона впізнала їх, оскільки бачила у спогадах отця Главка: загін чітчатуків під орудою Кучіата. Вони зупинилися, здивовані побаченим: жіноча постать, без накидки чи іншого теплого одягу, посеред крижаного тунелю.
Кучіат виступив наперед і швидко заговорив:
— Неподільний народ вітає воїна, чи мисливця, чи шукача, який мандрує в кількості, близькій до досконалості. Якщо ти потребуєш тепла, чи їжі, чи зброї, чи друзів, кажи, бо ми друзі всім, хто пересувається на двох ногах, і ми поважаємо просте число.
Мовою чітчатуків, яку вона перейняла від старого священика, Радамант Немез сказала:
— Я шукаю своїх друзів: Енею, Рола і синю людину. Вони вже пройшли крізь металеву арку?
Двадцять три чітчатуки обговорили між собою той дивний факт, що незнайомка розмовляє їхньою мовою. Вони вирішили, що вона має бути приятелькою або родичкою Главка, бо в неї така ж вимова, як і в сліпого в чорному, котрий ділиться своїм теплом із тими, хто до нього приходить. І все ж коли Кучіат заговорив, у його голосі відчувалася певна підозра:
— Вони пройшли крізь кригу і зникли під аркою. Вони побажали нам добра й дали нам подарунки. Ми теж бажаємо тобі добра й готові дати тобі дари. Чи бажаєш ти, чиє число близьке до досконалості, теж відправитися магічною рікою, вслід за твоїми друзями?
— Зараз, — сказала Радамант Немез, скупо всміхнувшись.
Як і під час зустрічі зі сліпим священиком, вона знову була перед вибором, як вчинити. Жінка ступила вперед. Двадцять три чітчатуки скрикнули майже з дитячим захопленням, коли вона ввімкнула поле, яке перетворило її у статую із ртуті. Радамант Немез знала, що світло їхніх жарівень, яке відбивалося в крижаних гранях, тепер віддзеркалюється ще й на поверхні її тіла. Перемкнувшись на прискорення, вона вбила двадцять трьох чітчатуків, чоловіків та жінок, не зробивши жодного зайвого руху.
Повернувшись у реальний час, Радамант Немез підійшла до найближчого тіла й вистрелила нейрощупом у кутик ока чоловіка. Нейронна сіть мозку згорталася через брак крові та кисню, породжуючи спалах галюцинацій та образів, як це зазвичай буває, коли вмирає мозок людини або Штінта, але з повторюваних синапсами образів народження, виходу з темного тунелю до світла й тепла вона виловила розпливчасту картинку: дитина, високий хлопець та андроїд штовхають примітивний пліт, схиляють голови, проходячи під низько навислими бурульками, а відтак запливають під вмерзлу у кригу арку.
— Чорт забирай! — видихнула Немез.
Залишивши тіла лежати одне на одному посеред темного тунелю, там, де вони впали, жінка пробігла ще близько кілометра й вийшла до ріки.
Тут була невеличка латка чистої води, а сам портал телепорту вимальовувався лише як металева хорда в товщі намерзлих крижаних брил. Крижаний туман вирував навколо, поки вона стояла на широкому низькому виступі й придивлялась до відбитків тепла, де чітчатуки прощалися зі своїми друзями.
Немез хотіла зчитати інформацію з порталу, але щоб дістатися арки, вона мала або пробурити багатометрову товщу криги, або видряпатись навислою стелею на висоту двадцять метрів до ділянки чистого металу. Видозмінивши лише свої руки та ноги, вона подерлася вгору, вибиваючи в кризі сходинки й опертя для рук.