— Так, — відповів А. Беттік. — Це муедзин скликає правовірних до вечірньої молитви.
Я роздивився мінарети в бінокль. Голос ішов із гучномовців на балконі — балкони оперізували кожен мінарет. Жодного руху не було помітно. Муедзин несподівано замовк, і запанувала тиша, яку порушувало тільки пташине щебетання у верхівках дерев.
— Найімовірніше, це запис, — сказав А. Беттік.
— Я перевірю.
Опустивши бінокль, я попрямував вищербленими кам'яними плитами доріжкою повз широкі галявини та золотаві жменьки пальм до входу в мечеть. Минувши внутрішній дворик, я зупинився перед входом до самої мечеті. Крізь відчинені двері виднілися сотні молитовних килимків. Стрункі колони підтримували вишукані арки з борозенчастого каміння, а на задній стіні за різьбленою аркою відкривалась напівкругла ніша. Праворуч від ніші йшли східці з ажурними кам'яними перилами, що вели до балкона під різьбленим кам'яним балдахіном. І жодної душі в усій величезній мечеті. Я описав усе це А. Беттіку.
— Ніша — це міхраб, — відгукнувся він. — У ній молиться священик, імам. Балкон праворуч — то мінбар, кафедра для проповідей. На них хтось є?
— Ні.
Я бачив, що килимки та кам'яні сходинки вже припали пилом.
— Тоді немає сумнівів, що заклик до молитви — це запис, — підсумував А. Беттік.
Мені кортіло зайти до цієї величної кам'яної споруди, але небажання осквернити чиюсь святиню виявилось сильнішим. Я відчував те саме ще дитиною, у католицькому соборі на мисі Дзьоб, а потім — уже дорослим, коли приятель із Місцевої гвардії тягнув мене до одного з останніх дзен-гностичних храмів на Гіперіоні. Ще хлопчиком я зрозумів, що завжди буду чужим у храмах усіх релігій... не маючи власного храму, почуватимусь некомфортно у храмах, де моляться інші. Я не став заходити у мечеть.
Повертаючись назад вулицями, що ставали темнішими і прохолоднішими, я опинився на бульварі у фешенебельній частині міста. Тут стояли візки, з яких торгували наїдками та іграшками. Я зупинився біля візка з пончиками, смаженими в олії та схожими на золоті браслети, і принюхався до одного. Він зіпсувався лише кілька днів тому. Не тижнів і не місяців.
Бульвар виходив на ріку. Я пішов набережною ліворуч, аби дістатися тієї вулиці, де стояла клініка. Час від часу я перемовлявся з А. Беттіком. Енея продовжувала міцно спати.
На місто опустилася ніч, але через пил у повітрі зірок у небі було мало. Тільки в небагатьох будинках світились вогні — що б не забрало звідси людей, напало воно вдень, — проте старовинні газові ліхтарі світилися вздовж усієї еспланади. Якби в кінці вулиці, біля пірса, де ми залишили свій пліт, не горів один такий ліхтар, я б, найімовірніше, повернувся до клініки, так нічого і не побачивши. Але ліхтар дозволив помітити це на відстані понад сто метрів.
Хтось стояв на плоту. Височезна, вдягнута у щось срібне постать. Світло ліхтаря відбивалось від непроханого гостя, через що здавалося, наче на ньому — хромований космічний скафандр.
Пошепки я наказав А. Беттіку охороняти дівчинку і повідомив, що у нас на плоту гість. Я витяг пістолет, дістав бінокль і підніс його до очей. Тієї миті, коли я наводив фокус, срібна постать повернула голову в мою сторону.
49
Отець-капітан де Сойя прокинувся у знайомому теплі ясел «Рафаїла». Зачекавши кілька секунд, доки вщухне неминуче сум'яття в думках і відступить дезорієнтація, він, відкинувши віко, через силу вибрався назовні та голяка поплив до командного пульта.
Усе було в порядку: «Рафаїл» перебував на геостаціонарній орбіті Сьомої Дракона — біла куля сліпила очі просто за ілюмінаторами, гальмування відбувалося в оптимальному режимі, решта ясел готувались пробудити до життя свій цінний людський вміст, внутрішні поля залишались налаштованими на невагомість, доки екіпаж не відновить сил, а на борту підтримувалися найкращі для воскресіння температура та склад повітря. Отець-капітан віддав свій перший наказ у новому житті — звелів кораблеві розпочинати готувати каву для всієї команди. Зазвичай перше, що виникало у думці капітана після воскресіння, була його персональна чашка — вона стояла у заглибленні на навігаційному столику в кают-компанії та парувала, повна по вінця чорної ароматної рідини.
І тут де Сойя помітив, що на комп'ютері блимає індикатор термінового повідомлення. У системі Пацема, доки він був іще живий, на корабель не приходило жодних повідомлень, і було дивно, що хтось розшукав їх тут, у віддаленому світі, колишній колонії. Біля Сьомої Дракона Пакс присутній лише епізодично; тут хіба що транзитні факельники використовують три газові гіганти системи, аби заправити свої баки воднем. Утім, мигцем проглянувши записи в бортовому журналі, де Сойя пересвідчився, що жоден корабель не намагався викликати «Рафаїл» упродовж тих трьох днів, коли він гальмував і виходив на орбіту. Комп'ютер підтвердив і те, що на планеті, на яку вони мають спускатися, немає церковних місій. Контакт з останнім місіонером втрачено понад п'ятдесят стандартних років тому.
Де Сойя розкрив повідомлення. Від Ватикану через Космічний флот Пакса. Цифри на дисплеї свідчили, що повідомлення прийшло за кілька сотих секунди до того, як «Рафаїл» зробив квантовий стрибок із простору Пацема. Текстове повідомлення було лаконічним:
ЙОГО СВЯТІСТЬ СКАСОВУЄ ОПЕРАЦІЮ НА СЬОМІЙ ДРАКОНА. НОВИЙ ПУНКТ ПРИЗНАЧЕННЯ: БОЖЕГАЙ. ВИРУШИТИ НЕГАЙНО. ПІДПИСИ: ЛУРДУСАМІ, МАРУСИН. КІНЕЦЬ ПОВІДОМЛЕННЯ.
Де Сойя зітхнув. Усе було даремно — ця подорож, смерті й воскресіння. Якусь мить отець-капітан сидів нерухомо, все ще голий, у кріслі біля командного пульта, дивлячись на білий лімб крижаної планети в ілюмінаторі. Потім, ще раз зітхнувши, він підвівся й попрямував до душової кабінки, зупинившись на хвилю в кают-компанії, аби ковтнути кави. Він автоматично простягнув руку за чашкою, у той час як другою рукою взявся набирати команди для автоматичного душу: зробити воду якомога гарячішою. Треба було також відшукати для всіх халати. Відтепер на кораблі вже не суто чоловіча компанія.
Раптом де Сойя завмер, неприємно здивований. Його рука, що намацувала чашку, вхопила порожнечу. Хтось його чашку пересунув.
Новий член їхньої команди, Радамант Немез, останньою залишила ясла. Троє чоловіків старанно відводили очі, коли вона пропливала повз них у напрямку душової кабінки та гардеробної, але в кают-компанії «Рафаїла» вистачало дзеркальних поверхонь, аби кожен з них краєчком ока запримітив міцне тіло жінки, її бліду шкіру та набряклу хрестоформу між невеличкими грудьми.
Капрал Немез причастилася разом з усією командою, а тоді вони всі всілися, аби за кавою діждатись, коли корабель збільшить внутрішнє поле до однієї шостої нормального тяжіння. Вигляд у Немез був трохи розгублений.
— Це ваше перше воскресіння? — підбадьорливо запитав її де Сойя.
Капрал кивнула. Її коротко підстрижене волосся було чорне, як вороняче крило, до спітнілого лоба прилипло кілька пасем.
— Хотів би сказати, що ви до цього звикнете, — продовжив отець-капітан, — але насправді кожного разу буває так, наче вперше... нелегко, але й п'янко.
Немез зробила ковток зі своєї чашки. Мікрогравітація, здавалось, робила її рухи не зовсім впевненими. Пурпурний із чорним однострій підкреслював блідість її шкіри.
— А хіба ми не повинні негайно вирушати до системи Божегаю? — нерішуче запитала вона.
— Незабаром вирушимо, — відповів отець-капітан де Сойя. — Я дав «Рафаїлу» інструкції зійти з орбіти за п'ятнадцять хвилин. Тоді ми підемо до найближчої точки переміщення з прискоренням 2 g. Це дасть змогу перепочити кілька годин, перш ніж ми повернемось до наших лежаків і ясел.
Капрал Немез ледь помітно здригнулася при думці про чергове воскресіння. Може, для того, аби змінити тему розмови, вона подивилась на сліпучий лімб планети, що виднівся в усіх ілюмінаторах і на всіх екранах.
— Як можна тут мандрувати рікою, якщо вся планета — суцільна крига?
— Під кригою, гадаю, — відгукнувся сержант Ґреґоріус. Велетень уважно вивчав Немез. — Оця атмосфера... вона тут замерзла ще з Падіння. Тетіс має текти під нею.