Це було не так просто помітити, адже все громаддя корабля постійно оберталась, наче на рашпері, і допоміжні реактивні двигуни раз у раз вмикались, аби трохи змінити кут для оптимізації нагріву. Але для де Сойї знаки були беззаперечними. Він пробіг очима всі записи. Даних про використання спускового апарата нема. Даних про відповідний маневр «Рафаїла» нема. Усі записи свідчать, що спусковий апарат увесь час був пришвартований до борту. Даних про ввімкнення системи життєзабезпечення до завершення воскресіння всіх членів екіпажу нема. Картинки зі спусковим апаратом, що рухається до планети, нема. Відео постійно показує, що порожній спусковий апарат пришвартований до корабля.
Єдине, що випадає із загальної картини, — це дві послідовності ввімкнення малих реактивних двигунів, кожна тривалістю вісім хвилин, а між ними — проміжок у чотири години. «Рафаїл» відвертався від планети на вісім хвилин — час достатній, щоб спусковий апарат розчинився в атмосфері, не помічений головною відеокамерою. І щоб згодом повернувся на своє місце. Ці події мали б бути зафіксовані виносними камерами та радаром, якщо тільки їм не наказали не помітити цього, ще до старту спускового апарата. Це дозволило згодом менше морочитися з підробкою записів.
Припустимо, хтось наказав корабельному комп'ютерові стерти всі записи про те, що спусковим апаратом користувалися; тоді штучний інтелект «Рафаїла», з його обмеженими розумовими здібностями, змінив би записи саме таким чином, не врахувавши того, що ввімкнення малих реактивних двигунів може навести на слід. Та воно й не навело би нікого, хіба тільки капітана космічного факельника з багаторічним досвідом. Якби де Сойя мав ще годинку, він перевірив би кількість водневого палива на кораблі та на спусковому апараті, порівняв би з параметрами водневого колектора Буссарда під час гальмування — і мав би чітку картину про маневрування корабля та використання спускового апарата. Якби тільки він мав годину!
— Тридцять секунд до переміщення.
Де Сойя вже не встигав дістатись до воскресальних ясел. Але він встиг набрати спеціальну команду, яка керувала функціонуванням корабля, ввів код заміщення, змінив параметри на моніторі та повторив це ще двічі. Він ще встиг почути підтвердження про третє заміщення, коли відбувся квантовий стрибок.
Де Сойю буквально розірвало на шматки та розметало по кріслу. Але він помер, зловтішно посміхаючись.
50
— Роле!
До сходу сонця в Кум-Ріяді залишалася ще принаймні година. Ми з А. Беттіком сиділи на кріслах у тій кімнаті, де спала Енея. Я куняв. А. Беттік не спав, як і завжди, але першим біля ліжка опинився я. У палаті було темно, світилися тільки індикатори біомонітора на стіні. За вікном вже кілька годин поспіль завивала піщана буря.
— Роле... — покази на біомоніторі свідчили, що температура дівчинки впала, гострий біль відступив, тільки електроенцефалограма залишалась нестабільною.
— Я тут, мала, — я взяв її за праву руку. Пальці Енеї були вже не такими гарячими.
— Ти бачив Ктиря?
Цим питанням вона мене вкрай здивувала, але за мить я збагнув, що це не конче має бути передбачення чи телепатія. Я відразу комунікатором повідомив А. Беттіка про появу Ктиря. Мабуть, Енея прокинулась і почула, що я кажу.
— Так, — мовив я, — але не хвилюйся. Тут його нема.
— Але ти його бачив?
— Так.
Вона вхопилася за мене обома руками й сіла в ліжку. У слабкому світлі я помітив, як блищать її темні очі.
— Де, Роле? Де ти його бачив?
— На плоту, — вільною рукою я обережно вклав її на подушки. Наволочка, як і її майка, просякли потом.
— Він повертав голову, Роле? Він тебе бачив?
— Так, але... — я замовк. Вона тихенько стогнала, голова її металася по подушці. — Дитинко... Енеє... усе гаразд...
— Ні, не гаразд, — сказала дівчинка. — О Господи, Роле! Я кликала його піти з нами. Останнього вечора. Ти знав, що я його кликала? Він відмовився...
— Хто відмовився? — спитав я. — Ктир?
А. Беттік наблизився і став у мене за спиною. Знадвору бився у шибки та скляні розсувні двері червоний пісок.
— Ні, ні, ні, — вигукнула Енея. Щоки у неї були мокрі, але я не знав, сльози це чи випоти після гарячки. — Отець Главк, — сказала дівчинка, і голос її майже загубився у шумі вітру. — Тоді, останнього вечора... Я покликала отця Главка піти з нами. Не треба було цього робити... бо в моїх снах цього не було... але я покликала. А якщо вже покликала, то треба було його вмовити...
— Усе добре, — сказав я, прибираючи намокле пасмо, що впало їй аж на брови. — З отцем Главком усе добре.
— Ні, — промовила дівчинка, знову тихо застогнавши. — Він мертвий. Цей нелюд, що женеться за нами, вбив його. Його та всіх чітчатуків.
Я подивився на монітор. Він продовжував стверджувати, що гарячки в Енеї немає — попри те, що вона марила. Я зирнув на А. Беттіка, але андроїд не зводив очей із дитини.
— Ти хочеш сказати, що Ктир убив їх? — запитав я.
— Ні, не Ктир, — тихо проказала дівчинка, притиснувши кулачок до губ. — Принаймні я так думаю. Ні, це був не Ктир, — раптом вона схопила мою руку обома своїми. — Роле, ти мене любиш?
Якусь мить я просто витріщався на малу. А тоді, не забираючи руки, відповів:
— Звісно, дитинко. Тобто, я хочу сказати...
Енея, здається, вперше побачила мене по-справжньому, відтоді, як прокинулась і покликала до себе.
— Усе, не кажи нічого, — перебила вона мене, а тоді тихенько розсміялась. — Не звертай уваги. Я на секунду заблукала в часі. Звісно, ти мене не любиш. Я забула, коли ми... хто ми один одному зараз.
— Та все нормально, — сказав я, нічого не розуміючи. Я поплескав її по руці. — Я насправді люблю тебе, мала. Й А. Беттік так само, і ми з ним збираємось...
— Цссс, — цитьнула Енея. Вона звільнила свою руку й приклала пальчик мені до губ. — Цссс... Я на хвильку заплуталась. Я думала, що ми вже... ми... Так, як ми будемо... — вона відкинулася на подушки і зітхнула. — Господи, це ж ніч перед Божегаєм. Остання ніч нашої подорожі...
Я ще не був певен, чи вона при своєму глузді, тому не знав, що відповісти.
А. Беттік сказав:
— Пан-Енеє, то ріка приведе нас далі до Божегаю?
— Гадаю, так, — відповіла дівчинка. Тепер вона наче потроху ставала сама собою. — Так. Не знаю. Усе розпливається... — вона знову сіла в ліжку. — Це не Ктир за нами женеться. І не Пакс.
— Звісно, це Пакс, — заперечив я, намагаючись повернути її до реальності. — Вони йдуть нашими слідами ще з...
Енея похитала головою, не погоджуючись, і мокре волосся знову впало їй на чоло.
— Ні, — проказала вона тихо, але напрочуд твердо. — Пакс нас переслідує, тому що Корд сказав, що ми їм загрожуємо.
— Корд? — перепитав я. — Але ж... після Падіння він...
— ...живий, здоровий і дуже небезпечний, — закінчила за мене Енея. — Після того як Ґледстон із соратниками зруйнувала систему порталів, що постачала Кордові нервову енергію, він відступив... але далеко він ніколи не забирався, Роле. Невже ти цього не бачиш?
— Ні, — зізнався я, — не бачу. І де ж він, якщо не забрався далеко?
— У Паксі, — просто відповіла дівчинка. — Мій батько — його персона в петлі Шрена — пояснив це ще до мого народження. Корд чекав, поки Церква не почне оживати під орудою Поля Дюре... Папи Тейяра Першого. Дюре був хорошою людиною, Роле. Мама та дядько Мартін його знали. Він носив дві хрестоформи... власну й отця Лінара Гойта. А Гойт був... слабаком.