Коли пастка з монониток була готова, Немез трохи піднялася проти течії єдиною стежкою серед нагромадження скель, витягла конвалютки з пігулками, а тоді розсипала на стежині кілька сотень мініатюрних протипіхотних мін спрямованої дії. Обсипала ними й дерева вздовж стежини. Міни, в оболонці з полімеру-хамелеона, миттєво набрали кольору та текстури тих поверхонь, на які потрапили. Ці міни реагують на кроки, ще до вибуху стрибають у напрямку цілі й дають вузький, спрямований на жертву розкид осколків, змушуючи їх глибоко проникати в тіло жертви. Ці міни чують кроки за десять метрів, а ще вони реагують на серцебиття, на тепло тіла та на вуглекислий газ, що його видихає людина.
Немез оцінила місцевість. Оминути пороги можна тільки цим вузьким карнизом на скельному схилі, а оскільки вона начинила його мінами, то ніхто із двоногих тут не вціліє. Немез активувала давачі мін, надіславши кодований імпульс.
На той випадок, якщо Енея з компанією надумає повернутися від порогів вгору рікою, Немез, відкривши кишеньку з прокладками, всіяла річне дно керамічними капсулами зі «щипавками». На вигляд їх неможливо було відрізнити від гальки на річному дні. Ці механічні комахи активуються, коли людина пропливає над ними. Якщо ж хтось спробує пройти над ними у зворотному напрямку, ці «щипавки» з гудінням виплигнуть із води й увіткнуться жертві просто в череп, вибухнувши клубовинням дротяних ниток лише тоді, коли дістануться тканин мозку.
Обравши зручне місце за брилою, за десять метрів від порогів, Немез сховалася й стала чекати. У кишеньках її паска лишалося ще дві речі: гральний комп'ютер і торбинка для зразків.
Цей «комп'ютер» був найхитрішою річчю, яку вона прихопила з собою на полювання. Ті, хто створив цю річ, назвали її «пасткою Сфінкса», за аналогією зі Сфінксом на Гіперіоні, створеним тією ж групою Штінтів. Комп'ютер, як і Сфінкс, міг створювати навколо себе власні антиентропійні або гіперентропійні припливи, тільки діаметр цієї бульбашки не перевищував п'яти метрів. Енергії на створення такого поля йшло стільки, скільки споживає густонаселена планета, наприклад, Ренесанс-Вектор, за десятиріччя. Але Немез збиралася задіяти цю штуковину лише на три хвилини. Торкнувшись комп'ютера, Немез подумала, що його доцільно було би назвати пасткою для Ктиря.
Присадкувата жінка з рукою, на якій бракувало шкіри, очікувально дивилася на ріку. Вони можуть з'явитися будь-якої хвилини. Хоча портал розташований за п'ятнадцять кілометрів звідси, вона отримає попередження: Немез здатна сприймати деформації простору, спричинені телепортацією. Вона сподівалася, що з ними буде Ктир, тож вона матиме гідного суперника.
Радамант Немез взялася за останню річ, що висіла в неї на поясі. Мішечок для зразків. Ось він і насправді був тим, чим здавався. Мішечок для зразків із вакуумною застібкою. У нього вона покладе голову дівчиська, а на «Рафаїлі» сховає мішечок у потайній холодильній шафці за панеллю термоядерного двигуна. Її господарям потрібні докази.
Скупо всміхаючись, Немез опустилася горілиць на чорну лаву, ледь пересунулась вбік, аби полудневе сонце пригрівало їй обличчя, прикрила очі рукою й дозволила собі трохи придрімати. У неї все було готово.
52
І все-таки я сподівався, що Ктир забереться геть. Але коли того останнього, доленосного ранку, залишаючи Мешгед, що на Кум-Ріяді, ми вдосвіта вийшли на вулицю, яка виводила до ріки, і побачили у просвіті свій пліт, Ктир був там.
Ми заклякли на місці, уздрівши на нашому невеличкому плоту триметрову статую — хромовану, всю із лез. Схоже, за ніч він і не ворухнувся — стояв у тій самій позі, що й вчора, коли я бачив його востаннє. Тоді я тихо позадкував, тримаючи плазмову гвинтівку напоготові, натомість тепер я тихо зробив крок уперед, із плазмовою гвинтівкою напоготові.
— Не гарячкуй, — мовила Енея, поклавши руку на моє передпліччя.
— Якого чорта йому треба? — сказав я, знімаючи гвинтівку із запобіжника й надсилаючи перший плазмовий набій у набійник.
— Не знаю, — відказала Енея. — Але твоя зброя його не зупинить.
Облизавши пересохлі губи, я подивився на дівчинку. Я хотів пояснити їй, що плазмовий заряд зупинить усе, на чому немає двадцятисантиметрової протиударної броні, виробленої в епоху Всемережжя. Енея була бліда й виглядала виснаженою. Під її очима залягли темні кола. Я промовчав.
— Добре, — мовив я, трохи опустивши гвинтівку, — але ми не можемо сісти на пліт, поки на ньому ця штуковина.
Енея стиснула мою руку і відпустила.
— Ми мусимо, — вона попрямувала до бетонного пірса.
Я подивився на А. Беттіка. Схоже, ця ідея подобалась йому не більше, ніж мені. Ми поспішили вслід за дівчинкою.
Зблизька Ктир мав ще жахливіший вигляд. Раніше я назвав його «статуєю», і дійсно, у його постаті було щось від скульптури. Якщо тільки хтось здатен уявити собі скульптуру, зроблену з металевих щитків, хромованих шипів, колючого дроту й утикану лезами та колючками. На зріст він був височезний — на метр вищий від мене, а я теж не коротун. Чого тільки не було на цій потворі! Кремезні ноги, на яких зі всіх суглобів стирчали шипи та голки; пласкі ступні з кривими лезами замість великих пальців — непогане, мабуть, знаряддя, аби потрошити жертв; хитромудра верхня оболонка з хромованих гладеньких щитків упереміж зі смугами колючого дроту; задовгі ручища, які не тільки мали забагато суглобів — їх і самих було забагато: під верхньою парою рук ховалася ще одна пара; і, нарешті, чотири долоні-грабарки, що наразі звисали нерухомо по боках потвори.
Череп чудовисько мало яйцеподібний, гладкий і витягнутий, щелепа нагадувала ківш екскаватора, тільки всіяний багатьма рядами металевих зубів. На лобі пишалося вигнуте лезо, і ще одне — на потилиці. Величезні, глибоко посаджені очі горіли тьмяно-червоним полум'ям.
— Ти ж не збираєшся сідати на пліт разом із... цим? — прошепотів я Енеї на вухо, коли ми зупинилися в чотирьох метрах від пірса. Ктир не повернув голови, коли ми наблизилися, й очі його здавалися погаслими, наче скляні рефлектори, але бажання спершу позадкувати, а тоді розвернутись і дати драла однаково не зникало.
— Ми мусимо сісти на пліт, — відповіла дівчинка також пошепки. — Нам треба рухатися далі. Сьогодні останній день.
Не зводячи очей із монстра, я краєм ока зиркнув на небосхил і будинки навкруги. Після піщаної бурі, що вирувала цілісіньку ніч, я сподівався, що небо буде червонуватим через пісок, який піднявся в повітря, але буря, здається, зробила його лише чистішим. Притихлий вітер із пустелі гнав над нами останні рожеві хмарки, але небосхил був блакитнішим і прозорішим, ніж учора. Перші сонячні промені торкнулися дахів найвищих будинків.
— Може, пошукаємо якусь емтешку та й помандруємо собі спокійно, — запропонував я тихо, тримаючи гвинтівку напоготові, — на будь-чому, лише без цієї фігурки на радіаторі? — жарт навіть мені самому здався нікудишнім, але того ранку моєї бравади ледь вистачило і на нього.
— Ходімо, — прошепотіла Енея.
Вона спустилася залізним трапом на пірс, а тоді ступила на наш покопаний пліт. Мені лишилося тільки не відставати від неї, однією рукою тримаючи хромоване жахіття на прицілі, а іншою — хапаючись за перила старого трапа. А. Беттік мовчки йшов услід.
Мені тільки зараз впало в очі, який побитий і вутлий у нас пліт. Обрубані колоди місцями потрощилися, через носову частину перекочувалась вода, вихлюпуючи навколо велетенських підошов Ктиря, а нічна буря присипала намет червоним піском. Стернове весло виглядало так, наче ось-ось розсиплеться, та й наші пожитки, які ми залишали тут на ніч, мали жалюгідний вигляд. Скинувши на пліт заплічники, ми тепер стояли в нерішучості, втупившись у спину Ктиря й пильнуючи його найменший порух — наче три мишки, котрі прокралися на килим, на якому спить величезний кіт.
Ктир не обертався. Зі спини він мав вигляд не більш підбадьорливий, ніж спереду, хіба що не доводилось бачити його тьмяних червоних очей.
Енея зітхнула й рушила до потвори. Вона підняла рутку, але не торкнулася цього плеча, утиканого шпичаками й увитого колючим дротом. Повернувшись до нас, вона сказала: