Я пройшовся широким конусом світла над нами, а тоді ліворуч і праворуч від нас. Там нічого не зблиснуло. Дроти над А. Беттіком жевріли ще кілька секунд, віддаючи тепло, а тоді розчинилися, наче їх і не було. Я ще раз пройшовся по них широким конусом, аби вони виявили себе, тоді сфокусував промінь на вузький пучок. Нитка, на яку я націлився лазером, розжарилась до білого, але не розплавилась. Отже, дріт і справді був не надпровідниковий, але його не можна було знищити низькоенергетичним випромінюванням, яке міг створити лазер мого ліхтаря.
Де ж снайпер? А може, це була пасивна пастка? Давня? І нема тут жодної засідки?
Я не повірив у це ані на мить. Я бачив, як А. Беттік намагається втриматись, чіпляючись за камінь, а шалена течія пробує відірвати його й понести за собою.
— От лайно, — сказав я. Засунувши лазер за гумку трусів, я підхопив Енею лівою рукою. — Тримайся.
За допомогою однієї правої мені вдалось видряпатися на слизький трикутний валун. Ховаючись за ним, аби не зносило течією, я витягнув Енею на самий вершечок. Течія колошматила мене так, що здавалось, наче це кулачний боєць товче по моєму корпусу.
— Ти можеш триматися? — прокричав я.
— Так! — обличчя у неї було геть біле, волосся обліпило голову. Через щоку йшла подряпина, на підборідді набрякав синець, а все інше, здається, було в нормі.
Я поплескав її по плечу, переконався, що вона міцно вчепилась у валун, і залишив її. Нижче за течією я бачив наш пліт, нарізаний на десяток — не менше — шматків, що неслися, перекидаючись, через лавові уступи.
Незграбно плигаючи, загрібаючи ногами по дну, намагаючись іти прямо й раз у раз плюхаючись у воду, я спромігся дістатись невеличкого валуна, за який тримався А. Беттік, і затриматись біля нього. Сорочка на А. Беттіку була подерта в клоччя гострим камінням і течією. Десятки подряпин кривавили його блакитну шкіру, але я дивився не на них. Я хотів побачити ліву руку андроїда. Він застогнав, коли я витяг її з води.
Турнікет допоміг притишити кровотечу, але не зупинив її до кінця. У вир води впліталися червоні струмочки. Я згадав райдужних акул на Морі Безкрайому, й мене пересмикнуло.
— Ходімо, — сказав я, відриваючи від скелі крижану руку андроїда. — Ми забираємося звідси.
Коли я випростався, вода сягала мені заледве до пояса, але била із силою кількох брандспойтів. Як не дивно, попри шок і значну втрату крові А. Беттік намагався пересуватись самостійно. Наші берці шкрябали по гострому камінню, яким було всіяне дно ріки.
Коли ж снайпер стрілятиме? Моя спина нила від напруги.
Правий берег був ближче до нас — рівний, вкритий травою виступ, єдине більш-менш зручне місце, скільки сягало око. Воно вабило до себе. Аж занадто вабило.
До того ж Енея чіплялася за валун вісьмома метрами вище за течією.
А. Беттік обхопив мене за плече здоровою рукою, і ми вдвох, хитаючись і шпортаючись, чи то пішли, чи то попливли проти течії, а шалена вода все била нам у груди й хльостала по обличчях. Коли ми дістались валуна, на якому я полишив Енею, я майже нічого не бачив. Дівчинка трималась за валун побілілими від холоду й напруги пальцями.
— На берег! — прокричала вона, коли я допоміг їй звестися на ноги. Зробивши перший крок, ми провалилися в яму, і течія вдарила малій у груди і шию, а тоді накрила її геть усю.
Я похитав головою.
— Назад, угору по ріці! — гукнув я.
Наша трійця почала пробиватися крізь течію, а вода накочувалась на нас і розбивалась мільйонами бризок. Тільки моя маніакальна впертість допомагала триматись на ногах і рухатися далі. Течія намагалася збити нас, затягти під воду, понести за собою, а я уявляв себе таким могутнім, наче те Світове дерево, що колись стояло тут, із коренями, що глибоко вросли у скельну породу. Я вп'явся очима в кряж, що лежав собі на правому березі, може, метрів за двадцять попереду. Якби нам тільки дістатись до нього, сховатись за ним!.. Я знав, що А. Беттікові треба накласти на руку справжній турнікет, із медпакета, і зробити це негайно, у найближчі хвилини, інакше він помре. Якщо спробувати зробити це тут, посеред ріки, є велика вірогідність, що медпакет, заплічник і що там іще підхопить бурхлива ріка. Але вийти і впасти на лагідну м'яку травичку гостинного берега я не хотів...
Мононитки. Знову витягнувши лазерний ліхтарик з-за гумки трусів, я обвів широким променем простір перед нами. Нічого. Але вони можуть бути під водою, чекаючи, коли ми їх зачепимо, аби відтяти ноги по коліна...
Намагаючись угамувати свою уяву, я продовжував тягти нас угору рікою, переборюючи її потугу. Ліхтарик намагався вислизнути з долоні, хват А. Беттіка на моєму плечі все слабшав. Енея вчепилася мені в ліву руку так, наче то був рятувальний трос. Так це і було.
Ми подолали біля десяти метрів проти течії, коли вода перед нами зненацька вибухнула. Я похитнувся і заледве втримався на ногах, а голова Енеї пішла під воду. Я витяг дівчинку, ухопивши за мокру сорочку задубілими від холоду пальцями. А. Беттік важко наліг на мене.
Просто перед нами з води вихопився Ктир — очі полум'яніють червоним, руки підняті вгору.
— От дідько! — вигукнув хтось із нас, а може, і всі троє.
Ми розвернулися втікати, а сталеві пальці-леза вже розтинали повітря в сантиметрах за нами.
А. Беттік упав. Я підхопив його під пахви й витяг нагору. Спокуса під датися течії, аби вона просто понесла нас вниз рікою, була дуже велика. Енея спотикнулась, але самотужки звелася на ноги й махнула рукою у бік правого берега. Я кивнув, і ми почали пробиватись туди.
За нами, на середині ріки, стояв Ктир, піднявши до неба свої металеві руки й погойдуючи ними, наче скорпіон хвостом. Коли через мить я глянув на те місце знову, його вже там не було.
Ми падали й підіймалися, аж поки я нарешті не відчув під ногами мул, а не скелясте дно. Я виштовхнув Енею з води, а тоді повернувся і викотив на берег А. Беттіка. Вируюча вода ще сягала мені до пояса. Я шпурнув мішок на траву, подалі від води.
— Медпакет, — прохрипів я, намагаючись услід за мішком вибратися з ріки. Руки мене не слухалися, ніг у крижаній воді я теж уже не відчував.
Пальці в Енеї так само задубіли від холоду, але вона впоралася з липучками на медпакеті та з турнікетом. А. Беттік лежав непритомний, коли дівчинка прикріпила до нього ссальця діагностера, стягла ремінь і закріпила рукав турнікета на обрубкові. Рукав зашипів і напнувся, потім знову зашипів, роблячи ін'єкцію знеболювального чи стимулятора. На моніторі блимали вогники, сповіщаючи про необхідність негайного медичного втручання.
Я напружив усі сили і, впавши животом на берег, таки спромігся виповзти з води. Клацаючи зубами, я звернувся до Енеї:
— Д-де... п-пістолет?
Вона похитала головою. Зуби в неї теж цокотіли.
— Я... з-загубила його... к-коли... вис-скочив К-ктир...
Сил у мене вистачило тільки кивнути. На ріці нікого не було.
Можливо, він пішов геть, заледве спромігся припустити я.
Цікаво, а де термоковдра? Поплила разом з усіма речами. Залишилось тільки те, що було у моєму заплічнику.
Я поглянув на ріку. Останні промені ще золотили верхівки дерев, але каньйон уже наповнився мороком. Зі сторони лавових скель до нас спускалася жінка.
Я підняв лазерний ліхтарик і перемкнув його на пучкове випромінювання.
— Невже ти збираєшся застосувати це проти мене? — глумливо запитала вона.
Енея підняла голову від діагностера і втупилась у незнайомку. На жінці був малиново-червоний однострій, мені незнайомий. Зросту вона була невисокого, з чорним коротким волоссям. У згасаючому світлі дня обличчя жінки видавалося мертвотно-блідим. На її правому зап'ястку не було шкіри, натомість можна було побачити каркас із вуглеволокна.
Енея вся тремтіла, але не від страху, а від якоїсь іншої, сильнішої емоції. Очі її звузились, а на обличчі з'явився вираз, котрий я описав би як щось середнє між смертельною люттю та відчайдушністю. Холодна рука стиснулась у кулак.