За спиною Енеї промайнула срібляста блискавка. Я кинувся, щоб закрити дівчинку собою, але не встиг: інша металева пляма перехопила першу, й повітря розірвав шалений скрегіт металу об метал.
— Дай мені! — загорлав я, відштовхуючи Енею від тіла андроїда, аби продовжити робити штучне дихання, і водночас намагаючись відгородити її від потвор, що зійшлись у двобої.
На медпакеті спалахнули вогники, показуючи, що завдяки нашим зусиллям кров почала поступати у мозок А Беттіка. Крізь його легені пішло повітря, хоч і не без нашої допомоги. Я не зупинявся, раз у раз озираючись на двох монстрів, що наносили один одному удари зі швидкістю, близькою до надзвукової. Повітря віддавало озоном. Жаринки від палаючих дерев літали довкола, над рікою із шипінням клубочилась гаряча пара.
— Наступного року, — прокричала Енея, намагаючись перебити шум (незважаючи на парню довкола, зуби її вибивали дріб), — ми... поїдемо... відпочивати... десь... в інше місце!
Я глянув на неї, гадаючи, що вона з'їхала з глузду. Очі в Енеї блищали, але вигляд у неї був цілком нормальний. Так мені здалося. Медпакет видав аварійний сигнал, тож я повернувся до своєї справи.
Позаду нас раптом пролунало гучне ляскання, так наче вибух згорнувся на себе. Цей звук перекрив тріск вогню, свист пари і дзенькіт металу об метал. Не припиняючи натискати на груди А. Беттіка, я озирнувся.
Повітря завібрувало, і там, де щойно билися два монстри, постала одна фігура з хромованого металу. За мить металева оболонка взялася брижами й зникла. Я побачив ту саму жінку, що спустилася зі скель. Волосся у неї лежало рівненько, та й взагалі складалося враження, що вона зовсім не втомилася.
— Отже, — сказала жінка, легкою ходою рушаючи до нас, — на чому ми зупинилися?
Останні секунди битви видалися напруженими, і Немез було не так легко задіяти пастку Сфінкса. Усю свою енергію їй доводилось спрямовувати на те, аби відбиватися від клинків Ктиря, якими він вихорив так завзято, що все навколо аж гуло. Це наче битися з кількома пропелерами водночас, подумала Немез. Вона бувала у світах, де є літаки з пропелерами. А двісті років тому на одній такій планеті вона вбила Консула Гегемонії.
Наразі жінка відбивала руки, що крутилися, наче млин, і не відривала погляду від палаючих червоним очей Ктиря. Твій час минув, казала вона подумки, у той час як їхні руки та ноги, прискорені зсувом часу, наносили та відбивали удари, розтинаючи простір, немов невидимі коси. Їй вдалося пробити менш сфокусоване поле істоти, схопити Ктиря за руку та відірвати шипи й леза. Ця рука безсило впала, але п'ять скальпелів другої руки, що дублювала першу знизу, вп'ялися Немез у черево, намагаючись випотрошити її попри захисне поле.
— Ну-ну, — просичала вона, підсікаючи монстра ударом у праве коліно. — Не так швидко.
Ктир спотикнувся, і цієї миті, поки він не оговтався, Немез витягла чіп із пастки Сфінкса на зап'ястку, просунула його крізь прогалину у п'ять наносекунд у своєму полі й настромила на колючку на шиї Ктиря.
— Зроблено! — вигукнула Немез, відскакуючи назад. Відтак вона перемкнулась на прискорення, аби блокувати спробу Ктиря скинути пастку, й активувала її ментальним зусиллям, уявивши собі червоне кружало.
Навколо Ктиря із гудінням виникло гіперентропійне поле й перенесло монстра, що продовжував розмахувати руками, на п'ять хвилин у майбутнє. Доки поле існуватиме, повернутися він не зможе.
Радамант Немез відімкнула своє силове поле і перемкнулась на звичайний час. Вітрець, що дмухав жаром і ніс із собою іскри та золу, здався їй чарівно прохолодним.
— Отже, — сказала вона, насолоджуючись виразом обличчя двох людських істот, — на чому ми зупинилися?
— Стріляйте! — вигукнув капрал Кі.
— Не можу, — відповів де Сойя, тримаючи палець на кнопці. — Підземні води. Виверження пари. Вибух уб'є всіх, — на панелях відображалися всі енергетичні потужності з точністю до ерґа, але це мало допомагало.
Кі увімкнув свій мікрофон і навів промінь на чоловіка з дівчинкою, уважно пильнуючи за тим, аби промінь не торкнувся Немез.
— Це не допоможе, — сказав де Сойя. Ще ніколи в житті він не почувався таким безсилим.
— Скелі, — загорлав Кі у свій мікрофон. — Скелі!
Я стояв, заслоняючи собою Енею, і хотів тільки одного: щоб у мене був пістолет, лазер, хоч щось! А та жінка наближалась. Моя плазмова гвинтівка все ще лежала у водонепроникній торбині на березі, за два метри від нас. Мені треба було зробити стрибок, розкрити торбину, витягти гвинтівку, зняти запобіжник, відкинути ложе, прицілитись і вистрелити. Та я дуже сумнівався, що ця жінка з безжурною усмішкою на обличчі дасть час таке зробити. І ще я дуже сумнівався, що Енея буде жива, коли я повернусь, аби зробити постріл.
Цієї миті нікчемний комлоґ на зап'ястку почав вібрувати, штовхаючи мою руку, як це робили старовинні беззвучні годинники-будильники. Я не звертав на нього уваги. Комлоґ почав штрикати у мій зап'ясток крихітними голками. Я притулив непотрібну штуковину до вуха. Комлоґ тихенько проказував:
— На скелі. Бери дівчинку і втікай на скелі.
У цьому не було жодного сенсу. Я глянув на А. Беттіка, побачив, що сигналізатори почали світитися жовтим замість зеленого, і позадкував від усміхненої жінки, весь час тримаючись між нею та Енеєю.
— Куди це ти? — запитала жінка. — Так робити негарно. Енеє, ходи сюди, і твій дружок залишиться живий. І синя напівлюдина буде жити, якщо тільки її вдасться полагодити.
Я зиркнув на обличчя Енеї, боячись, що вона пристане на цю пропозицію. Дівчинка вчепилася мені в руку. Очі її виказували страшенне напруження, але страху в них не було.
— Усе буде добре, мала, — шепнув я, пересуваючись разом із нею ліворуч.
За нашими спинами текла ріка. Ще п'ять метрів ліворуч — і ми будемо на лавових скелях.
Жінка пересунулася праворуч, блокуючи нам шлях.
— Це все тягнеться надто довго, — тихенько сказала вона. — У мене залишилось тільки чотири хвилини. Звісно, це море часу. Прірва часу.
— Скоріше! — схопивши Енею за руку, я кинувся до скель. Я не знав, навіщо. У голові досі відлунювали тільки безглузді слова, які прошепотів мені на вухо чийсь голос. І цей голос не належав комлоґові.
До скель ми не дісталися. В обличчя вдарив гарячий вітер, і перед нами виникла хромована постать жінки. Вона стояла на чорних скелях, на уступі метрів три заввишки.
— Прощавай, Роле Ендіміон, — сказала жінка, заносячи блискучу хромовану руку.
І раптом наче вогняна куля вибухнула в повітрі, спаливши мені брови, підпаливши сорочку і відкинувши нас із Енеєю назад. Ми з силою вдарились об землю і покотились подалі від нестерпного жару. Волосся Енеї почало тліти, і я взявся гасити його руками. Медпакет на А. Беттіку знову пронизливо верещав, але рев перегрітого повітря позаду нас, що наростав лавиною, перекривав усі інші звуки. Побачивши, що на мені починає диміти сорочка, я зірвав її, а тоді ми з Енеєю порачкували назад — порачкували так швидко, як тільки могли. Здавалося, що ми опинились біля кратера вулкана.
Схопивши безтямного А. Беттіка, ми потягли його до ріки і не вагаючись ані секунди занурились у паруючу воду. Я намагався тримати голову андроїда над водою, а Енея тим часом щосили боролася з течією, аби нас не затягнуло на глибину. Над самою поверхнею води — точніше, над шаром річкового намулу — повітря було більш-менш придатним для дихання.
На лобі з'явилися пухирі, волосся місцями вигоріло, брів не зосталося — ще не знаючи цього, я обережно висунувся з води.
Хромована постать стояла в центрі вогненного кола близько трьох метрів у діаметрі. Полум'я падало з неба конусоподібно, десь за сотню кілометрів у вишині зменшуючись до точки. Там, де промінь протинав атмосферу — а він ніс стільки енергії, що робився практично твердим тілом, — повітря брижилось і згорталось.
Постать із жіночими абрисами намагалася зрушити з місця і дотягнутись до нас, але високоенергетичний ланцетний промінь своєю вагою, здавалось, прицвяхував її до місця. Жінка все ще стояла, а її хромована оболонка почала міняти кольори: ось вона стала червоною, тоді зеленою, а насамкінець сліпучо-білою. Жінка підняла руку й погрозила кулаком небу. Під її ногами кипіла лава, розжарюючись до червоного, а потім потекла схилами широким струмком розплавленої породи. Частина стікала в річку, на щастя, нижче нас за течією метрів за десять, здіймаючи у повітря шипляче клубовиння пари. Дивлячись на все це, я вперше у своєму житті відчув, що готовий увірувати в Бога.